Наталя Дзюбенко-Мейс
44 mins ·
Провела годину в київській школі №29 серед десятикласників. Другий день переварюю і переборюю у собі гнітюче враження і тривожний настрій. Ні, зустріч пройшла нормально і я, як могла, з дітьми поспілкувалася. Щось почитала, щось розповіла, щось порозпитувала. Повірте, на таких зустрічах я викладаюся як можу. Іноді повертаєшся окриленим, іноді обезсиленим. Як? Як пробитися до цих юних душ, закритих, зацементованих стіною новітніх гаджетів? Враження таке, що це уже не звичка, а характер – фрагментарність мислення. Нічого не можуть дослухати до кінця. Нічого не можуть самі сформулювати до пуття. Задають питання і закінчують протяжним «ну-у-у…», себто ви ж розумієте. Думайте за мене.
Читала їм поему про Калнишевського, школа на вулиці Петра Калнишевського, нещодавно перейменували. Один на весь клас щось таки знав про останнього кошового. Що був такий гетьман(!) який довго жив. Аж 130 (?) років. Я почитаю розповідати – хвилину слухають, потім знову хапаються за мобілки як за рятувальний круг. Їм важко зосередитися. Я взагалі підозюю, що мова для них не є засобом мислення, підслухала їхні балачки - «Ти гоніш… Клас… Вапщє…» Спілкування нечленороздільними звуками.
Певна – ЗНО вони складуть. Репетитори їх «накачають» за пару тижнів. А проте – це коротривала пам»ять. Вона миттєво звітриться під напливом картинок, звуків, кліпів – звукового, фарбованого технологічного сміття, яким наповнюють їхні мізки новітні технології Я не проти них. Для мене комп»ютер – всевидяще око в світ, на незнані території, в невідомі сфери. Проте він, як видається, може стати і чорного дірою, яка засмоктує інтелект, здатність до самостійного мислення. О, так, я помилилася, читаючи їм історичну поему про Калнишевського, свої сюжетні балади. Їм треба чогось короткого, нескладного. Вони втомлюються, коли я торкаюся складних питань їхньої особистої самоідентифікації, коли я активую питання національних цінностей. Їх жаліють вчителі, оберігають батьки від надто дорослих питань. А дитинство ж уже власне закінчилося. Ще пару місяців і життя поставить перед ними жорстокі питання вибору і вже без будь-яких скидок на юний вік. Ці юнаки і дівчата поки що "все знають", їм ніхто не потрібен. Та все ж, коли я прошу надто завзятих шептунів покинути бібліотечну залу, адже я не учителька, оцінок не розставляю і нікому не скажу, надимаються, переглядаються, але залишаються на місці. І в мене залишається невиразна надія – а може ж таки щось таки і почули? До когось пробилася… Недаремно прийшла.
