Указ «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України» Петро Порошенко анонсував під час вручення Шевченківських премій 9 березня цього року. Реагуючи на звернення про оголошення 2018 року роком української мови, він заявив: «Скажу прямо: я не буду цього робити. Чому? Абсолютно очевидно, що року – замало. А що в 2019 році будемо робити? Забудемо про українську мову? Року замало, щоб надолужити все те, що внаслідок колоніальної політики втратила українська мова».
Тож суспільство очікувало на масштабний, скрупульозно виписаний указ, який хоча б розставить конкретні акценти з конкретними термінами в найпроблемніших сферах. Мушу з прикрістю констатувати, що до цього документа дуже пасують Шевченкові слова з його безсмертної поеми: «Великих слов велику силу, Та й більш нічого».
Декларативний указ
Указ рясніє іменниками «зміцнення», «забезпечення», «покращення», «підтримка», «заохочення». Тут вам і «забезпечення підтримки та популяризації української мови за кордоном» (в себе вже забезпечили), підтримка «інновацій, нових знань та розвитку сучасних культурних індустрій» (ну як без цих модерних окозамилювальних термінів?), а також культурного розмаїття, і «запровадження освітніх теле- та радіопрограм, відкритих електронних курсів з української історії та культури»…
З указу в указ мандрують положення про заохочення молоді до спілкування українською мовою, про вироблення дієвих механізмів захисту та розвитку державної мови (і досі ці механізми виробляються), про розвиток національної словникової бази. Я навіть знаю, хто лобіює останнє положення ще з часів президентства Ющенка.
Вже не простий, а гомеричний сміх викликає положення про «забезпечення додержання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування вимог закону щодо обов'язковості використання державної мови під час виконання своїх посадових обов'язків, недопущення її дискримінації». Таж Конституція України, тлумачення конституційної статті 10 Конституційним судом і профільний закон не дають жодної законодавчої щілини для тих самих посадових осіб ігнорувати державну мову! Але чимало з них продовжують застосовувати іншу мову. Один із «найсвіжіших» і найскандальніших прикладів – чергова публічна зневага до української мови і неадекватний коментар міністра внутрішніх справ.
Ну, і про книжку не забув президент – точніше, про подальшу підтримку книговидавничої справи в Україні, і лише зокрема – видань українською мовою. Якщо це буде так, як минулого року, коли процедура закупівлі книжок українською мовою для публічних бібліотек, про що я писав, була непрозорою (а тодішня чиновниця, яка відповідала за це, стала генеральним директором Директорату державної мовної політики), то залишається хіба що реалізувати положення про «підвищення конкурентоспроможності української книжкової продукції… за межами України».
Загалом мене не покидає враження, що в одну купу понаскидували-понасмикували всього потрохи і таким способом розмили власне мовне питання. Та й назва указу вибрана невипадково – до мови ще й єдиний культурний простір. Гарна декларація, і не більше. Бо сам по собі єдиний культурний простір не створюється. Це питання, як і інші, регулює закон.
Але конкретика, очевидно, не була пріоритетом цього указу. Наприклад, Петро Порошенко жодним словом не згадав про нагальність ухвалення нового закону у зв’язку з певним вакуумом, який утворився внаслідок скасування закону «Про засади державної мовної політики». Відомо, що найбільша парламентська фракція його імені ніяк не відважиться на розгляд мовних законопроектів, і зокрема, законопроекту, який розроблявся за участі низки громадських організацій. Бо не на часі. Бо чекають президентських виборів. Бо, бо, бо…
Цим користаються не лише представники сфери обслуговування, але й навіть орган, який покликаний за цим стежити. Майже через два місяці після скасування одіозного закону Головне управління Держпродспоживслужби в столиці вказує, що вирішення питань, пов’язаних з розміщенням рекламних засобів державною мовою, «буде можливим після ухвалення нового Закону та приведення інших нормативно-правових актів у відповідність».
До речі, в Указі немає також згадки (що дивно) про єдиний у центральних виконавчих органах державної влади мовний дорадчий орган при Міністерстві культури України, який акумулював значну частину тих, кого названо представниками інститутів громадянського суспільства. Саме за допомогою цих «інститутів» президент доручає урядові створити експертну раду і розробити державну цільову програму на 2018–2028 роки, причому все це має бути реалізоване в найбільш відпускний період – у червні-серпні.
Власне, для цього не потрібно було видавати указ, тому що такі програми є прерогативою уряду, але всі уряди після Азарова не вдарили пальцем об палець для розроблення подібної програми. Тож вперше від 1991 року восьмий рік триває «пауза», коли Україна живе без такої цільової програми.
Про позитив
Шукав позитив у цьому документі. Майже знайшов. Це положення про «запровадження… сертифікаційного іспиту з української мови для осіб, які подають клопотання про прийняття до громадянства України», але зроблено це якось «сором’язливо», на закінчення абзацу про покращення якості викладання державної мови в закладах освіти. А це треба було б виділити в окремий пункт.
А також запровадження щорічного інформування президента України до Дня української писемності та мови про мовно-культурну ситуацію в Україні. Подібне існує в законах (не указах) Франції і Польщі.
На цьому позитив закінчується. Тому я розумію емоції тих активних діячів, які вважають цей Указ декларацією, розчаруванням і шоком.
Тарас Марусик – заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури Україниhttps://www.radiosvoboda.org/a/29268590.html
