А от ще така думка:
Історичний досвід свідчить, що у важкі часи державні лідерство і професійність, а також мінімізована відстань влади від пересічних громадян дають величезний шанс державі вистояти та зміцнитися. Які, на ваш погляд, шанси втратила Україна 22 роки тому і чи залишилися вони зараз?
— Справді, відхилення дуже серйозне. І почалося воно ще на початку 1990-х, бо я вважаю, що все-таки три роки відродження ми мали. Це певним чином пов’язано з фігурою першого президента Леоніда Кравчука, про що я написала у своїй невеликій рецензії на вихід його нової книжки. Його три заслуги — це були кроки державника: Біловезька пуща, заборона Комуністичної партії і похід на другі й останні демократичні вибори. На цьому відродження, в принципі, закінчилося. На що немало вплинуло нерозуміння демократичними силами історії, у якій вони живуть. Звісно, людям, які прожили з Рухом бурхливе відродження Української держави, часом буває болісно від такої спроби аналізу. Але треба бути чесними і намагатися аналізувати всі кроки, які зрештою призвели до втрати цього шансу. Бо коли Кравчук, піднявшись над своїми партійними інтересами, вийшов із Комуністичної партії, хоча був секретарем з ідеології, йому не було на кого спертися в суспільстві. Він, природно, запропонував Руху стати його опорою. На що вони гордо відмовилися від участі в уряді й від прем’єрства для Чорновола. Звісно, наслідки цього були дуже драматичними. Натомість Рух підтримав «двома колонами» на президентських виборах 1999 року Кучму, чим фактично знищив на правому фланзі шанси Євгена Марчука. Неосмислення цієї помилки втягнуло всіх у «трубу» турбулентності, яка «винесла» Ющенка — дуже привабливого зовні й абсолютно не готового до державної роботи на поверхні.
Помаранчевий Майдан створив колосальний шанс для прориву. Тому що щирий народ із силою вийшов підтримати того, хто їм здавався найкращим. А тут уже велика відповідальність нашої інтелігенції і преси, які сформували абсолютно неадекватне бачення і цієї людини, і цієї команди.
