Я згодна з тими, хто вважає Зеленського інструментом помсти. Так – це помста україноцентричним силам за мову, Томос, за відбудову, радше будівництво з нуля наших Збройних Сил, за квоти в ефірах, за світове відзначення Голодомору актом геноциду, за декомунізацію, безвіз, за приниження, яке переживає Росія після виступів на європейських форумах наших політиків і дипломатів. А ще за фінансові удари по оліархату, контрабандистах… На карб діючому Президенту можна поставити багато що.
Сам Зеленський не страшний. Він в надто недолуга і сміховинна політична фігура. Страшна нечисть, що виповзає з-за лаштунків цієї політичної комедії. Та цього разу боротьба буде нещадною, бо українські демократичні сили без боротьби не здадуть жодного, з такими труднощами завойовано форпосту. Справжнього проросійського реваншу не відбудеться, не діждуться.
Тривожить інше. Невже я одна бачу, що Зеленський – це направду інтелектуальна і культурна катастрофа, яка суне на верхній щабель влади? І ми – народ Шевченка, Франка, Стуса дозволяємо з нами говорити на потворному суржику, блатній фєні. Як ми до цього дожилися? Невже аж такими смертоносними для людського мозку виявилися оті гаджети, комп»ютери, що стерли нанівець здатність самостійно мислити, аналізувати. Відрізняти віртуальність і реальність, чорне і біле, добро і зло?
Наталія Дзюбенко-Мейс
