да, там з коментами треба читати
Читав і коменти. От ще одне:
Повернись живим
Інтерв'ю
Генерал-лейтенант Хомчак: «Хто першим вистрелив і влучив – той залишився живим, той переміг»
ОМЕЛЬЯНЧУК ОЛЬГА
7 години тому
Перша частина інтерв’ю з начальником Генштабу ЗСУ генерал-лейтенантом Русланом Хомчаком
Новий начальник Генштабу ЗСУ генерал-лейтенант Руслан Хомчак в інтерв’ю «Повернись живим» розповів про те, чому навесні 2014 року не був закритий кордон із РФ, про друзів, загиблих на передовій, про найбільші здобутки армії і про те, чому був готовий підірвати себе гранатою під час оточення в Іловайську.
Вас призначили менше місяця тому, 21 травня. Що перше ви зробили на посаді начальника Генштабу?
Підписав три накази. Перший – про прийом мною посади. Другий – про повернення керівників Генерального штабу, які виконували якісь інші обов’язки, а не ті, які на них було покладено, до їх прямих обов’язків. І третій – про перерозподіл обов’язків між першими заступниками начальника Генерального штабу і їх заступниками. У кожного з них є ділянка відповідальності, визначена наказом Генерального штабу. І я перерозподілив ті ділянки відповідальності.
Неодноразово чула від кадрових військових, що вони ще під час навчання знали, що у нас рано чи пізно буде війна з Росією. Мовляв, викладачі казали, між собою спілкувалися і знали, що є така небезпека. Ви теж здогадувалися про це?
Ви знаєте, я думаю, що вони не до кінця щирі. Ті військові. Ми, ті, хто командував (а я командував усе життя і постійно оцінював обстановку), за роки незалежності якраз Росію як відкритого агресора не розглядали. Був момент із Тузлою, але ми не могли передбачити таку агресію і не думали, що можемо залишитися без частини Донбасу. Крим тоді більше викликав занепокоєння, ніж Росія.
Я уже давав інтерв’ю і казав, що у Криму дуже рідко бував. Якось у 2010 році поїхав туди відпочити, бо казали, що Крим – вже як Європа. Але поки дістався Алупки, у мене склалося враження, що я їду не Україною, а Росією. Тому що всюди реклама російською мовою – продуктів, російської горілки. На стовпах –прапори російські. Я був здивований: «Як? Куди дивляться наші спецслужби? Чому так?». Не кажу вже про те, що української мови я там не чув. Я ніколи не служив у Криму, ніколи не відповідав за нього у своїй військовій кар’єрі, але навіть як простому українцю мені тоді було дуже дивно і важко бачити Україну, де про неї майже нічого не нагадувало.
Ви пам’ятаєте день, коли почалася війна? Як ви про все дізналися? Наскільки мені відомо, військові знали про те, що щось готується, ще під час анексії Криму.
У той час я був командувачем Оперативного командування «Південь» – це 11 областей південного сходу. Для мене війна на Донбасі почалася ще взимку, коли ми рятували там людей від негоди. Зима була дуже люта. Кучугури снігу намітало до шести метрів заввишки. Через снігопади на Донбасі багато населених пунктів виявились відрізаними, а оскільки це була моя ділянка відповідальності, ми пригнали туди інженерну техніку з усього Оперативного командування, щоб розчищати дороги. Це теж була своєрідна війна за життя людей на Донбасі. Адже тоді ніхто не міг надати такої допомоги, крім військових. Тільки у нас була відповідна техніка.
У Києві були свої події, а ми рятували людей від стихії. Коли почалися події у Криму, я не мав там жодної ділянки військової відповідальності чи реагування, аж доки не почався Слов’янськ. До речі, якщо ви пам’ятаєте, то спочатку заколотилося на Західній Україні, де захоплювали будівлі Служби безпеки. Але, я так розумію, що у російських спецслужб не вийшло розхитати там ситуацію, тому вони переключилися на Схід.
Пам’ятаю чітко, як сьогодні. Коли розпочалися події у Криму, нам наказали закрити кордон із Російською Федерацією на території Луганської і Донецької областей. Військові частини, які були у моєму підпорядкуванні, переважно мали або скорочений, або дуже скорочений склад. На той час у бойовій готовності були лише Високомобільні десантні війська. Але вони мені не підпорядковувалися і перебували в західній і центральній частинах України. Тому ми створювали зведені підрозділи, до яких входили і офіцери, і жінки-військовослужбовці, і контрактники, і солдати строкової служби. Саме вони виходили на прикриття російського кордону.
Коли ми відправили ешелоном з технікою такі зведені підрозділи з бригад, то в Станиці Луганській їх уже зустрічали обурені люди. Ми їх так називаємо – обурені. А це реально були люди, керовані спецназом та іншими спецпідрозділами РФ. Як тільки ешелон прибув, вони закидали нас «коктейлями Молотова», заблокували. Ми так і не змогли розвантажитись. Згодом ми змогли туди зайти лише з Харківської області. Все тоді працювало проти нас. Інформацію «злили» залізничники. Вони відстежували переміщення ешелону з українськими військовими. Це була серйозна зрада структур, які б мали забезпечувати там порядок і контролювати ситуацію.
Десантники тоді виходили під Донецьк через Амвросіївку, до Новоазовська, повз російський кордон і далі, в район Ростовської траси. Їм теж чинили опір. От, наприклад, почали ми ставити табір біля Мічуріного, а до мене приїжджає жіночка років 60, голова місцевої адміністрації і каже: «Заберіть звідси військових, бо нам тут таке буде! У нас будуть великі проблеми». Я запитую: «Які у вас будуть проблеми? Ви, навпаки, повинні радіти». А жіночка своєї, ледь не на коліна ставала: «Заберіть військових!».
І місцеві жителі так і не дали нам розгорнути табір. Ще нічого не відбувалося на нашій території, але російські спецслужби вже провели там настільки плідну роботу, що дуже тяжко було заходити. Я це пам’ятаю, як сьогодні. Бо я там усюди намагався бути і заводити підрозділи. Але знаєте, от ішла 93 бригада прикривати кордон, всі оті зведені підрозділи із офіцерів, жінок-військовослужбовців, солдатів строкової служби, і ніхто не скиглив. І всі розуміли, що йдуть, можливо, в один кінець. Не було такого, щоб хтось сумнівався, щоб якісь були провокатори. Коли я щоразу осмислюю це, мені настільки приємно розуміти, що люди, які давали присягу, не скаржилися, що вони не готові чи на інше вчилися, а йшли і прикрили кордон у Луганській області.
Але є у мене і прикрий спогад. Був якраз Великдень. Я прилетів на вертольоті, привіз паски. Я служив у різних регіонах України, і всюди люди до церков на Великдень зносили, хто що мав, щоб передати солдатам. А тут пам’ятаю, ми паски розвантажуємо, і я запитав: «А що, місцеві церкви, жителі не пригощають нічим на Великдень?». Мені відповів полковник Грачов, якого, на жаль, зараз уже з нами немає, він загинув під час виходу з Іловайська: «Ні, тут церкви Московського патріархату. І тут священники заборонили людям. Вони сказали, що це не та армія, на яку ми чекаємо. Тому не дай Бог хтось їм щось повезе».
Потайки бабусі щось виносили, ділилися. Хоча там дуже бідно народ живе. І там, до речі, українська мова є. Я був здивований. Дуже приємні люди. Чистенько, бідненько, але добрі люди… І вони потайки ділилися, тому що священники забороняли для української армії щось давати. Для мене це тоді було незрозуміло і прикро. Тоді Грачов мені сказав: «Я своїх дітей більше до церкви Московського патріархату не поведу».
Ви в 2014 році усвідомлювали, що все може затягнутися? Я, наприклад, не раз чула від військових, що усвідомлення не було, але до 2014 року «ми були військові без війни», а коли все почалося, то принаймні з’явилася зовсім інша робота, значущість армії, по-іншому почали ставитися.
Військовий, тим більше, кадровий військовий, це – стан душі людини. Наприклад, у мене був великий вибір, ким стати. Я вибрав стати військовим. Я виріс у час, коли хлопчики і дівчатка з дитинства знали відповідь на запитання: «Ким ти хочеш стати?». На жаль, коли я сьогодні питаю навіть у солдатів строкової служби, ким вони хочуть стати, дуже рідко чую конкретну відповідь.
Можливо, вони просто бояться вас, і тому не відповідають?
Ні, повірте. Жодного страху, я ж не кусаюся. Просто реально зовсім інші часи. Я чітко знав, ким я хочу стати. І я став тим, ким хотів стати. Дякуючи батькам, наставникам, добрим людям і, звичайно, Господу Богу.
Але до чого я це все веду. Я вибрав професію сам. І всі, хто свідомо вибирають для себе професію військового, розуміють, що за потреби повинні віддати своє життя за ту справу, якій вони служать. Це – ідеал військового, який я по-іншому не розумію. Це не має бути людина, яка прийшла заробляти гроші. Це має бути людина, яка розуміє, що вона у будь-який момент може взяти до рук зброю і навіть віддати своє життя. Якщо всі військові керуються цим – значить, вони мають правильний підхід. Звичайно, це має бути на благо держави, того, за що ти воюєш.
Тому для мене і війна є перевіркою усього того, чому я присвятив своє життя. Звичайно, прикро, що війна так затягнулася, але я б зараз не брався аналізувати всі ці п’ять років.
А суто по-людськи?
Що ви маєте на увазі?
Важко, звісно, порівнювати, але я, наприклад, навіть приблизно уявити не могла, що все так буде. Мені здавалося, що ось зараз армія прийде і все швиденько вирішить. Усвідомлення, що війна надовго, до мене прийшло після Іловайська. Ви усвідомлювали чи здогадувалися, що все затягнеться?
Я усвідомив це, коли ми в травні 2014 року не закрили кордон. Той, який сьогодні непідконтрольний нам. У нас були плани, у нас були рішення, у нас були вже підготовані війська для того, щоб це зробити. Але, на жаль, у Києві, у Генштабі, змінилися рішення, змінилася структура проведення операцій, і ми не закрили тоді кордон. А потім були страшні втрати біля Зеленопілля, Ізвариного… Все має відбуватися вчасно. А спроба закрити кордон поблизу Зеленопілля та Ізвариного вже була несвоєчасною. Сподіваюся, ті, хто писатимуть підручники з історії, і ті, хто захоче розслідувати, докопаються до того, чому так сталося.
А на якому етапі був скасований наказ?
Не знаю. Ми вже були готові, чекали тільки на команду «вперед». Але ця команда не надійшла. Це була друга половина травня 2014 року.
Чи є щось таке, про що ви шкодуєте?
Є питання, які я, можливо, переглянув би. Але сказати, що я про щось шкодую – ні, такого немає.
А які питання переглянули б?
Думаю, не можна було робити у Донецькій і Луганській областях демілітаризовану зону. Ми там взагалі не мали військових частин. Їх поскорочували. У нас тоді у Донецьку стояв тільки зенітно-ракетний полк Повітряних сил. А полк – це ж не механізована бригада.
Але я не з тих, хто шкодує. Я з тих, хто намагається розв’язувати проблеми.
Зрозуміло. А можете назвати найбільший здобуток ЗСУ за останні п’ять років і найбільший їхній провал?
Найгірше те, що в 2014 році армія не була готова стріляти. Вона не готова була вбивати противника. Сьогодні ж армія готова це робити. Чи добре це з погляду моралі? Напевно, ні. Але з військового погляду, так. Хто першим вистрелив і влучив – той залишився живим, той переміг. Це – принцип війни. На жаль, не буває війни без втрат. А ми не готові були вбивати. Ми не вірили в те, що ми вже воюємо. Ми не розуміли, що це вже війна.
А найбільший здобуток Збройних сил, напевно, в тому, що у нас є хлопці і дівчата, які готові за Україну віддати свої життя. Це і зупинило Росію. Тому що 100% у них був план пробити дорогу до Криму. Точніше, це мінімум. 100% у них був план забрати всі морські області, щоб одноосібно панувати у Чорному морі.
Ще один величезний здобуток – допомога наших волонтерів, які самовіддано 24 години на добу підтримували армію, робили все можливе і неможливе, щоб тільки хлопці були захищені. Це, без перебільшення, подвиг. Наші люди не чекали, що хтось зверху щось для них зробить, а самі організовувалися, самі воювали, самі забезпечувалися і, тим самим, зруйнували всі плани ворога.
Як ви вважаєте, чи спроможні ми силовим методом відтіснити окупантів до кордону?
Я вважаю, що сьогодні армія готова щонайменше захистити Україну. Я вам скажу так, як воно є: сьогодні бойовий дух дозволяє армії виконувати задачі, які перед нею поставлять. Патріотична налаштованість армії, її вміння і бажання також дозволяють виконувати всі бойові задачі.
Якою зараз є найбільша проблема у Збройних силах? Принаймні така, про яку ви можете говорити, і вже готуєте розв’язання цієї проблеми.
Проблема в тому, що ми втрачаємо людей. Як у районах виконання бойових завдань, так і поза ними. Це найбільша проблема, з якою ми працюватимемо. Звичайно, її не можна легко закрити, наче, знаєте, світло виключив – і все, проблема щезла. Над нею потрібно працювати всім структурам. Працювати з людьми, які розкидані по всій лінії фронту, по всій країні. І ми вже почали працювати. Я сподіваюся, що перші результати ми побачимо вже за кілька місяців.
Звільнений має бути весь Донбас. Це не обговорюється. Але, яка з нині тимчасово окупованих територій, з військового погляду, стратегічно важливіша? З чого варто було б почати звільнення?
Ми однозначно не можемо ділити території на більш чи менш важливі. Нам вони важливі всі! Ми повинні повернути всі свої території. Але водночас ми маємо чесно відповідати на запитання: «Які ці території будуть?». Мало того, що там знищені шахти, заводи, промислові центри, все розграбовано і вивезено до Росії, там будуть інші люди. Люди, які ще до війни перебували під впливом Росії, були налаштовані проти нас. Вони ще у 2014 році вірили, що ми їмо дітей, що ми – фашисти, що ми їх прийшли вбивати. Уявіть, що з ними сталося за п’ять років масованої антиукраїнської пропаганди.
За ці п’ять років дітям, яким було п’ять рочків, стало 10. Тим, яким було 10, тепер вже 15 років. А в 15 років – це вже досить свідома людина, яка має сформовані погляди, що ми – агресори, що ми вбиваємо. Ми маємо дуже багато фактів, коли бойовики самі стріляють по населеним пунктам, а місцевим розповідають, що це роблять нелюди «укри». Це дуже прикро.
Тому коли все це закінчиться (а це точно колись закінчиться – сторічна війна і та закінчилася), невідомо, як нас зустрінуть люди. Не виключено, що вони нас будуть клясти і ненавидіти. Щоб усе налагодилося, мабуть, не одне покоління має вирости…
І як далі жити з тими людьми?
Як жити? Жити! Жити по-людськи. Жити нормально, правильно. Жити. І це залежить від наших державних мужів і наших політиків, а не військових. Ви ж розумієте, що будь-яка війна – це наслідок помилок дипломатів і політиків. Коли починають говорити військові – значить, політики не змогли домовитися.
Що ж до Криму, то його зараз активно заселяють росіянами, причому, м’яко кажучи, не елітою, щоб вони створювали там специфічний «руський клімат». Тому ця проблема у нас надовго.
Якось я запитала в одного генерала, чи гинули на війні його друзі. Він відповів, що він – генерал, друзі його – теж генерали, Кульчицького особисто не знав, тому друзі у нього не гинули. От ви – теж генерал. У вас гинули друзі?
Так, у мене гинули друзі, які водночас були моїми підлеглими.
Коли я командував 72-ю бригадою, у мене був прекрасний сапер Сашко Нехай з Київської області. Він був справжнім фахівцем і чудовою людиною. Востаннє ми зустрілися на блокпосту поблизу Оленівки, на трасі Донецьк–Маріуполь. Так тепло зустрілися, приємно поспілкуватися. І коли мені згодом зателефонували і сказали, що він загинув, мені здалося, що знищили шматочок мене самого.
На фото: Олександр Нехай
Пам’ятаєте сумнозвісні події, коли під Волновахою блокпост розстріляли? Там не було моїх друзів, але це були одні з найперших втрат, які страшенно б’ють по серцю.
Сашко Нехай був першим. Потім ще багато втрат було…
Але було і багато приємного. Навіть той вихід з боєм з Іловайська… Я, як згадую… Не було боягузів! Боягузи потім проявилися. Не хочу навіть про них говорити. Я реально був готовий підірватися гранатою чи щось зробити, але я би в полон не потрапив.
Тому що надто багато знаєте?
Та при чому тут «я знаю». Ви собі не уявляєте, що зробили б зі мною ті звіри. Я ніколи в житті не розраховував, що я повинен попасти в полон. Я завжди знаю, що вихід є.
Коли я для себе аналізую ці п’ять років війни, усвідомлюю, що як журналіст я навчилася мовчати, як людина – ненавидіти. До 2014-го року такого не було. Мене виховували в абсолютній любові, а ці дві якості я набула тепер. Що ви навчилися робити на війні як людина і як військовий?
Мовчати точно навчився. А от ненависті ні. Ще, напевно, навчився більше цінувати людське життя. І якщо я маю хоч найменшу можливість зберегти життя людини, я намагаюсь це зробити.
