Фішбейн Мойсей Абрамович - теж єврей.
Мойсей ФІШБЕЙН. R.I.P.
Така трудна доля. Таке переїхане навпіл гебістськими 1970-ми акурат на зльоті - як у всього його покоління, згодом охрещеного "постшістдесятниками", - життя, і здоров'я, і кар'єра (в еміґрацію тоді від'їздили - як на той світ, і повернення з неї було не легшим)... Все - крім Голосу.
Голосу йому, поетові од Бога, забрати не змогли - ні КГБ, ні злидні, ні хвороби.
Цей голос не сплутати з жодним іншим. Раз почувши, раз прочитавши - впізнаєш будь-де й будь-коли.
Послухайте запис за лінком ("Я ще благаю сторожу високу..."). А тоді прочитайте вклеєне нижче "І вже вуста судомою звело...": цей вірш я чи не найдужче в нього люблю, і чула в його виконанні десятки разів, але тільки сьогодні мене пройняло морозом, коли зрозуміла, що це, по суті, кадіш - єврейська поминальна молитва: кадіш вигнанця по собі самому, написаний ще в еміґрації, в Мюнхені, обличчям на схід - до Києва і Єрусалима водночас. (Стіна - це Стіна плачу, а Ріка - це Дніпро.)
Йому вийшло вмерти в Києві.
Його є кому оплакати в Єрусалимі.
Все збулося, Мойсею.
Спочивай з миром.
* * *
…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.
О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, —
Мого буття недоторканна рима, —
Солодке і розвогнене жало, —
Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.
Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.
5 – 6 лютого 1989 р., Мюнхен
