Щодо мого поста, то там чорним по білому було написано, що Богдан зробив помилку. Хоча, це був вибір між двома поганими варіантами. Невідомо, як би склалося, якщо був би союз з поляками. Можливо, православної України не існувало б. Це як вангувати, що українці б жили в Німеччині, якби німці перемогли у Другій Світовій війні.
І написано, що
в історичному контесті поляки були поневолювачами.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8FНу і Шевченко (якщо вже тут почали його цитувати), пройшовся по поляках конкретно:
https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/shevchenko-stavlennya-do-rosiyi-ta-polshchiУ часи Шевченка Польська держава, точніше Річ Посполита як така перестала існувати. Та все ж пам’ять про неї існувала. Існувала також польська елітарна культура. Про «стару Польщу» Кобзар чув від свого діда, що брав участь у гайдамацькому повстанні, від рідних і односельців. Із польською культурою він мав змогу ознайомитись, коли юнаком, у віці 15—16 років, опинився у Вільно, яке в той час було полонізованим містом і де панувала польська мова. Тут Шевченко вивчив цю мову. Читав у оригіналі польські книги. Наприклад, твори Адама Міцкевича.
Ставлення молодого Шевченка до Речі Посполитої і до польської аристократії знайшли відображення в поемі «Гайдамаки». Незважаючи на бунтарський дух твору, царська цензура погодилась на його публікацію, оскільки твір загалом мав антипольський характер. А твори такого плану були вигідні царській владі. Бо після польського листопадового повстання 1830—1831 рр. ця влада не лише репресувала повстанців, а й вела «інформаційну війну», сприяючи появі антипольських творів.
Справді, у «Гайдамаках» є чимало антипольських речей. Уже в «Інтродукції» твору Кобзар подає своє бачення історії Речі Посполитої. Мовляв, колись ця держава була могутньою,
«Мірялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З німотою...»
Але це в минулому. Шляхта своєю сваволею довела державу до руїни. Магнати ж «палять хати». Край цій сваволі ніби хотів покласти король Станіслав Понятовський. Однак
«Панки сказилися... Кричать:
Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!»
На ґвалт Пуласького і Паца
Встає шляхетськая земля,
І разом сто конфедерацій».
Малася тут на увазі Барська конфедерація польських шляхтичів, спрямована проти короля Понятовського і його промосковської політики.
Конфедерати в поемі постають як антигерої, з якими ведуть боротьбу гайдамаки-українці. У Шевченка своя правда. Він — апологет гайдамаків. Бо вони — люди з народу, близькі йому по поглядах і духу. Зрештою, він був онуком гайдамаки.
Відомим епізодом у поемі є сцена, де Гонта вбиває своїх дітей, які стали католиками, а, отже, ополячились. Це трактується як вияв вірності своїй вірі та своєму народові. Сцена настільки символічна, як і міфічна. Насправді Гонта не вбивав своїх дітей. Це — легенда, яку вигадав польський письменник Михайло Чайковський, озвучивши її в романі «Вернигора». Шевченко використав цю ідею, надавши їй проукраїнського патріотичного звучання.
Кобзар не міг не знати, що гайдамаки стали розмінною монетою в геополітичній грі імперської Росії. Остання їх використала в боротьбі проти Речі Посполитої. Гайдамацький рух дав сильний імпульс для початку розпаду цієї держави. Пізніше Шевченко намагався відійти від апологетики гайдамаччини, більш тверезо глянути на неї.
Так, він мав претензії до поляків, які принесли українським козакам чимало бід.
