У своїх мемуарах та пізніших інтерв’ю Брент Скоукрофт зазначив, що тодішній міністр оборони Дік Чейні рішуче виступав проти вилучення ядерної зброї з нових незалежних держав на периферії Росії. Хоча більшість їхніх особистих документів на цю тему залишаються засекреченими, записка раднику з національної безпеки від березня 1992 року показала, що ці суперечки не зникли. Співробітник Ради національної безпеки Девід Гомперт назвав його «Чому ми повинні бути непохитними щодо денуклеаризації України». Він зазначив три основні контраргументи:
Українська ядерна зброя не буде загрожувати США так, як російська, з тієї простої причини, що Україна, на відміну від Росії, не є серйозним потенційним супротивником. Нам може бути навіть вигідно бачити, як російську силу стримує – а російську ядерну зброю – стримує Україна з мінімальним фактором стримування. У будь-якому випадку, ми завдаємо шкоди українцям, наполягаючи на тому, щоб вони були позбавлені ядерної зброї, а ми легітимізуємо ядерну зброю їхнього могутнього сусіда.
Гомперт відхилив ці заперечення, і адміністрація Буша продовжила свій шлях. Документ, однак, свідчить про наполегливі дебати, які розгорнулися в адміністрації.
Хоча Україна віддала перевагу розробці власних звичайних військових засобів для стримування Москви, їй просто бракувало для цього ресурсів. Її успадкована ядерна зброя стала фішкою для обміну на залізні гарантії безпеки від Заходу — в ідеалі щось співмірне зі статтею V НАТО.
Але петлясті курсивні маргіналії на записці Ґомперта вийшли з глухого кута. «Дилема, з якою ми стикаємося, — писав Ніколас Бернс, який тоді був співробітником Ради національної безпеки, — полягає в тому, що багато українських лідерів стурбовані загрозою з боку Росії та шукатимуть певних гарантій безпеки від Заходу». Він додав: «Ми не можемо дати їм те, чого вони хочуть, але чи є спосіб трохи розвіяти їхні занепокоєння?»
Це було критичне запитання, яке так і не отримало остаточної відповіді.
Через три місяці, коли сенатор Річард Лугар підняв ті самі українські занепокоєння міністру Бейкеру на публічних слуханнях, головний дипломат Америки заперечив.
«Частиною пакету з боку України, — сказав представник Сенату з питань роззброєння, — було «дуже рішуче запрошення Сполученим Штатам забезпечити безпеку Україні». «Очевидно», — додав він, «з певною частотою» і «дуже відверто» лідери в Києві висловлювали занепокоєння «з приводу відмови від ядерної зброї та незнання про її використання Росією та сподівання на нашу безпеку». Він прямо запитав: «Як ми на це реагуємо?»
Що стосується «формальних гарантій безпеки», Бейкер відповів: «Ми не вважали за доцільне їх надавати».
Зі свого боку, тодішній сенатор Джо Байден втрутився, запропонувавши Києву взяти на себе юридичні зобов’язання щодо роззброєння або «зіткнутися з перевагою Росії в ядерній зброї у співвідношенні три до одного». На одному подиху він подумав про те, як Україна стане незалежною ядерною державою, яка буде залежати від Росії через її ядерне домінування. Примусовий подвійний зв'язок став особливістю, а не помилкою роззброєння.
Незважаючи на ці припущення, Бейкер спонукав Україну підтвердити свою відмову від ядерної зброї, повністю прийнявши різноманітні договірні зобов’язання, включаючи START. Преса повного суду щодо вилучення ядерної зброї з української землі незабаром перетвориться з ключової мети за адміністрації Буша на невідкладний і головний імператив для її наступника.
Проблема Родні Денджерфілда
Через шість днів після того, як президент Клінтон підняв руку від Біблії, він розмовляв по телефону з тодішнім президентом України Леонідом Кравчуком, наполягаючи на ратифікації СНО та Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У той час як Клінтон сказав Кравчуку, що він має намір «надати сильні гарантії безпеки після вашої ратифікації», перелік варіантів для прискорення денуклеаризації України фактично залишався в основному визначеним із самого початку. Київ повинен був ратифікувати ці договори (і пов’язані з ними доповнення) і погодитися передати Росії всі ядерні боєголовки на своїй території.
Натомість Україна отримає «гарантії безпеки», повторне формулювання існуючих зобов’язань в рамках ООН та подібних інституцій, де Росія зобов’язалася не порушувати кордони України. По суті, приємні слова, які не мали зубів. Були обмежені підсолоджувачі: Москву можна було переконати повністю компенсувати Києву, наприклад, високозбагачений уран, а Вашингтон міг надати технічну та іншу допомогу. Але питання захисту територіальної цілісності України по-справжньому ніколи не обговорювалося.
Тим не менш, версія цих умов зрештою склала те, що стало відомо як Тристороння угода між Сполученими Штатами, Росією та Україною, яка стала прообразом Будапештського меморандуму.
Через кілька місяців, у квітні 1993 року, Кравчук зізнався тодішньому президенту Грузії Едуарду Шеварднадзе про свій «головний біль» про те, що «Москва і США разом болісно викручують мені руки», «вимагаючи [передачі] [Україні] ядерної зброї] до Російської Федерації».
«Я б зрозумів підлість Росії, — нарікав Кравчук, — але американці ще гірші — вони не прислухаються до наших аргументів».
Шеварднадзе зауважив своєму колезі пострадянському лідеру:
[Американці] не знають про наші жахливі, грубі стосунки з Російською імперією [і] СРСР. Без цих знань було б дуже важко побудувати передбачувані та гідні довіри відносини з «демократичним Єльциним і Росією», яких [американці] зараз називають «російськими демократами»... Я знаю багатьох із них, багато з ними спілкувався. Вони ще хворіють імперською інфекцією.
Він продовжив, згадуючи свою попередню роботу — міністра закордонних справ СРСР:
Будучи членом Політбюро, я мав доступ до багатьох конфіденційних і надсекретних документів — секретних доповідей, записок, різних неофіційних документів, розроблених у різних радянських структурах — ЦК, КДБ, Військовій розвідці, аналітичних центрах і так далі. Можливо, ви теж про них знаєте. Але мій доступ був набагато глибшим і ширшим… Можу сказати, що документи, які я прочитав, були просто жахливими і страшними: про різні сценарії відносин Центру [Москви] з радянськими республіками, спрямовані на «різні види надзвичайних ситуацій». включав поділ цих республік, вигнання їхнього населення в різні частини Сибіру та Радянського Далекого Сходу — справді, у деякі віддалені місця. Для досягнення цих цілей вони використовуватимуть військову силу.
«Всі ці плани не є архівними!» — продовжував він. «Вони повністю недоторкані для використання, якщо Москва прийме таке рішення».
Шеварднадзе закликав Кравчука «вести переговори, щоб не підірвати вашу незалежність і вашу безпеку». Зрештою, зауважив він, «якщо Україні вдасться зберегти принаймні одну ядерну ракету як засіб стримування, щоб захистити себе, їй вдасться захистити свою незалежність і суверенітет від тих божевільних у Кремлі».
«Всього одна ядерна ракета». Це було пророче спостереження від людини, яка розуміла внутрішню роботу Кремля краще, ніж будь-хто інший. Шеварднадзе сказав Кравчуку, що нові лідери Росії «розуміють тільки силу, вони її бояться». Тим не менш, непідконтрольні Києву сили продовжуватимуть люто виступати проти його основних засобів стримування. Більше того, вони самі не відчували російської загрози — лінії обману, яку Шеварднадзе так майстерно провів між радянським керівництвом та його російськими наступниками.
Пізніше того ж року, у листопаді 1993 року, посол з особливих доручень Строуб Телботт написав тодішньому держсекретарю Воррену Крістоферу, що він «зв’язався з Генрі Кіссінджером на вихідних» щодо «його скептичного ставлення до того, чи «ведмідь може змінити свої плями». Кіссінджер також ставив під сумнів «як нашу політику щодо НАТО, так і нашу політику щодо України».
