Так, дивіться, я написав попередній текст про закон про мобілізацію і про те, що її не буде, й отримав сто коментарів «добре, так а шо потрібно робити, шоб вона була, чому ти тільки критикуєш, а шо ти пропонуєш». Добре, пропоную.
Головне, що я пропоную — це відмовитися від парадигми, що можливо ухвалити якийсь закон чи постанову і від цього все в країні стане добре. Життя не так влаштоване. Законів усе більше, щастя все менше.
Закон — це якийсь стейтмент того, що буде робити держава. А проблема мобілізації — це не тільки проблема того, що робить держава. Це проблема того, що роблять люди. А люди, зрозуміло, роблять те, що вигідно їм, а не те, що вигідно державі. Якщо держава приймає якийсь закон, яким заявляє про те, що вона буде робити, люди на нього реагують не так, що зараз ми допоможемо державі, а якось інакше. Якщо держава каже «а ми не будемо надавати вам консульські послуги», то зрозуміло, що людина на це реагує не «добре, якщо ви не будете мені надавати консульські послуги, то я згоден мобілізуватися, стати героєм-миколою-гранатометником», а сюрприз-сюрприз, вона реагує «добре, тоді я отримаю консульські послуги на десять років уперед до того, як закон увійде в силу, щоб вас потім десять років не бачити».
Тому я не вважаю, що рішення проблем мобілізації лежить у площині законодавства.
Я вважаю, що рішення проблем мобілізації лежить у площині проблем державної інформаційної політики.
У зв’язку з цим я вимушений нагадати, що в нас є профільне міністерство. Воно так і називається — міністерство культури ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ України. І там сидить профільний в.о. міністра Ростислав Карандєєв.
І Ростислав Карандєєв у нас жодним чином не займається інформаційною політикою. Ростислав Карандєєв займається тим, що бронює цирк. Іншими словами, не бачить свого завдання в тому, щоб займатися мобілізацією, а бачить своє завдання в тому, щоб захищати від мобілізації. Це прекрасно блять. І коли його вся країна в один голос питає сука, СУКА, СУКА БЛЯТЬ, то він породжує масштабну відмазку формату «ми займаємось культуркою, культурка — це те головне, за що ми і воюємо, тому звичайно, що клоуну в армію не можна, бо він тоді у цирку сміятися не буде».
Але я вважаю, що ми маємо задати Карандєєву не лише питання про клоунів. Я вважаю, що ми маємо задати Карандєєву питання трохи ширше. А саме: «А що саме профільне міністерство робить для підсилення мобілізації? Що саме ти як голова профільного міністерства робиш у сфері інформаційної мобілізаційної політики?»
І я впевнений, що чесна відповідь профільного міністерства й особисто Карандєєва на це питання буде «хто, я?».
На цьому все. Саме на цьому можна зливати воду, загортатися в простирадло і повзти на цвинтар.
Тому що це визнання, що ми не лише воюємо добровольцями. Ми ще й інформаційну політику проводимо добровольцями. А це неприпустимо.
Я нагадую, що під час Другої Світової у Великій Британії працювало профільне Міністерство Інформації, і його ключовим завданням було on a daily basis випускати пропагандистські матеріали про те, чому кожен рядовий англієць має віддати все і з ранку до ночі працювати лише на перемогу. Лондон бомбили щодня, все в руїнах, у кожного помер брат на фронті та мама в руїнах рідної хати на Бейкер-стріт, всі нібито й так розуміли, що війна — це особисто їхня проблема, але все одно, попри це, профільне Міністерство Інформації разом із Міністерством Оборони й особисто Черчилль витрачали час і гроші на те, щоб з ранку до ночі займатися пропагандою.
І не лише пропагандою англійців, але і пропагандою німців, нагадую. Нагадую, що в рамках Міністерства Інформації протягом усієї війни існувало радіо німецькою мовою для німців, яке від імені німців пояснювало їм, чому не можна воювати на боці Гітлера, чому завдання кожного німецького патріота — взяти лопату і вбити есесівця, сховатися від мобілізації до Вермахту, влаштуватися на німецьке оборонне підприємство й саботувати його роботу, сипати пісок у станки та щурячу отруту в сухпай. Я — та сама людина, яку досі якісь рандомні чорти звинувачують у тому, що я, не бувши жодної хвилини росіянином, організував сайт руських націоналістів «Петр і Мазепа», головною, прямо декларованою метою якого було пояснювати етнічним росіянам саме те, що пояснювало Міністерство Інформації Великої Британії етнічним німцям. І мені дуже цікаво чути, як так виходить, що те, що в британців вважалося подвигом, у нас вважається зрадою. Але окей, це моя особиста проблема, окей. А хоча стоп, чому моя. Не моя. Це наша загальна проблема. Вона полягає в тому, що в нас відсутня цілеспрямована державна інформаційна політика, і «Петра і Мазепу» я вів за грамоти, а мав вести за чергові звання і медалі від безпосереднього командування.
Теоретично, у нас існує єдиний телемарафон. Я не готовий зараз обговорювати питання свободи слова і виключення інших телеканалів із сітки мовлення, хоча, звичайно, це пиздець, але мова не про те. Уявімо, що єдиний телемарафон — це інструмент для провадження єдиної державної інформаційної політики. Бо насправді так воно і є, просто він для неї не використовується, або використовується погано.
Що ми бачимо через єдиний телемарафон? Ми бачимо постійну комеморацію героїзму українського народу, малювання образу українського військового, як незламного, героїчного, молодого, сильного, мотивованого рекса, який з ранку до ночі штурмує посадку.
Вибачте, але це не так. Український військовий — це Микола Петрович, робітник-заводчанин, селянин, проста людина з маршрутки, така сама, як ми з вами. Йому трохи за сорок, у нього пузіко, він лопатою копає траншею і сидить у ній п’є чай. Він курить у штабі. Він свариться з зампотилом за форму і шукає, де спиздити запчастини для корчів. Він на війні не робить героїзм. Він на війні живе. Він дзвонить родині й питає, шо там, як цибуля зійшла, як кури дояться, почому бурячки та синенькі на ринку і як дитину зібрали до школи. Які оцінки в сина, на які гуртки записали доньку й задовбує всіх побратимів відео того, як вона на концерті грає на піаніно.
Микола Петрович така сама людина, як і ви. Ось хто такий український військовий.
Якщо людям показувати лише людей народжених для війни, а в нас справді такі є, слава нам, це десять тисяч героїв/рексів/суперменів, то зрозуміло, що ніхто, крім таких самих героїв/рексів/суперменів, не асоціює себе з українським військовим. Якщо ви показуєте по телевізору виключно людей, народжених для війни, то зрозуміло, що тридцять мільйонів усіх інших людей вам скажуть ну добре, а ми не народжені для війни. Це ми самі й породили мем «не народжений для війни», як природну реакцію організму людини на пропаганду героїв. Не треба пропагандувати тільки героїв, герої вже всі на фронті, тепер на фронті нам потрібен мільйон Микол Петровичів, комунікуйте з ними. Показуйте, як вони їдять борщ, а не героїчно лопатою відбивають фпв-дрон. Ніхто в здоровому глузді не хоче відбивати дрон лопатою, усі хочуть їсти борщ. Просто покажіть людям місце, де можна поїсти борщу за дурні за мірками їх села гроші й отримати за це УБД, медаль, безкоштовний проїзд у маршрутці, обіцяну землю, яку майже ніхто не отримав, й місце депутата сільради після війни. І щоб люди отримали таки те, що їм обіцяють.
І це не лише люмпена Миколи Петровича стосується. Це стосується всіх верств населення. Трохи більше як рік тому я був на одному івенті, його ведучий — піарник-комунікаційник. Він тоді зі сцени пожартував смішний жарт про те, що йому вже сорок років, він піарник, у нього хвора спина, тому якщо ви побачите, що він в армії, то це означає, що нам уже пиздець, якщо сорокарічний піарник із хворою спиною в армії. У мене, як у сорокарічного піарника з артритом усього піарника, але на той момент уже у званні молодшого сержанта Сил оборони України, лавандовий раф через жопу пуканною тягою пішов. Тобто сука. Ні, хлопче, ти максимально неправий. У нас війна, війна всієї країни, включно з піарниками.
Ба більше, у нас війна 21 сторіччя. Інформаційна війна. Війна сенсів, а не танків. Піарник в армії необов’язково такелажник, який носить снаряди. Піарник в армії життєво необхідний. Сука, навіть у фільмі «Full metal jacket» головний герой — рядовий Джокер — піарник, він військовий журналіст журналу «Stars and stripes». США під час війни у В’єтнамі розуміло, що піарник потрібен, а ми у 2024 році не розуміємо. І сам піарник не розуміє і вважає, що війна — це коли лейтенант кричить «за родіну за сталіна», підіймається з окопу й героїчно падає обличчям вниз від кулі снайпера.
Так, у нас є різні спеціальні війська, які займаються хитрими речами, всяке ССО ІПСО і відповідні підрозділи спецслужб, які роблять щось, проникаючи в голову ворога. Як вони це роблять — це інша історія, інколи геніально, інколи як і все в армії, але слів немає, інколи справді геніально.
Але де ті спеціальні війська, які займаються проникненням у голову українця? А немає в нас таких військ. І правильно, що немає, це не робота військ, армія не має воювати з власним населенням. Для цього в населення є його влада в особі профільних міністерств і відомств. Які роблять фантастичне ніхуя. А потім ми дивуємося, як так вийшло, що у воєнний час бойовим духом українців займаються лише росіяни. А так і вийшло. Ми не займалися, а росіяни займалися. Як наслідок, ми отримали від них кампанію по Залужному-президенту, абсолютно ідентичну нашій кампанії по Пригожину-президенту. Пригожин, нагадую, а хто не знає, то доповідаю, у результаті цієї кампанії вмер, а вагнера залишили поле бою назавжди. Добре, що Залужний виявився нормальніше, ніж Пригожин, тому він замість ракети в бік отримав агреман до Великобританії, вітаю його з цим, до речі.
Отже, якщо відставити в сторону моє гнівне бурчання про те, що все не так, яким я можу займатися годинами, і перейти до практичних кроків, то я пропоную наступне.
🔸 Постановити, що інформаційна робота з населенням є завданням профільного Міністерства Інформаційної Політики й особистою відповідальністю профільного міністра.
🔸 Принагідно знайти цього міністра, бо в нас його немає, а є якесь в.о. без повноважень і з бажанням посидіти тихенько.
🔸 Видати міністерству чималий бюджет, штат і повноваження лізти своїми руками в усе, що хоча б віддалено нагадує інформаційну політику. Співробітників міністерства уповноважити дзвонити в кожний ТЦК, газету, сайт, телеканал, міськраду, ВЦА, районну бібліотеку й дитсадок і питати «Якого хуя ви пиздонули те, шо пиздонули, ви шо йобнулися? Закрийте пиздак, якщо не питають, а якщо питають, відповідайте наступне. Якщо не виконуватимете — відпиджу, потім розстріляю, потім посаджу, потім звільню з роботи». І справді пиздити, розстрілювати, саджати і звільняти з роботи, а не лише погрожувати.
🔸 Набрати в штат міністерства справжніх комунікаційників. Просто пропилососити ринок і знайти профільних рекламників, маркетологів, СММників. Не майора МПЗ з головою у формі каски, який життю вчився у військовій академії, а спеціалістів з питань нормальних людей.
🔸 Зрозуміти, що креатив ніщо без засобів його донесення. Розробити інструменти донесення, включаючи неконвенційні. Починаючи з неконвенційних. Телеграм-канали «як відкосити від мобілізації правильно», піратські кінотеатри, реклама в порноканалах вконтакті, сільська газета оголошень про роботу з посівним календарем. Отримати, ще раз повторюю, величезні бюджети на засоби донесення.
🔸 Примусово, силою, розширити комунікаційну рамку з меседжів «військовий-герой», «військовий-інвалід» і «військовий-труп» на меседжі «військовий — комбайнер Микола», «військовий — депутат сільради, міськради, нардеп», «військовий — офісний планктон, у його погляді порнхаб, а у венах тече лавандовий раф».
🔸 Перестати боятися, що якщо ми не будемо зображувати військового-героя і військового-інваліда, то українці забудуть про героїзм військових. Не забудуть. Тисяча волонтерських організацій, завдання яких — пробити вас на сльозу і витягти з вас останню гривню, прекрасно виконують завдання з героїзації військового, тому що від цього залежить їхня ефективність, а ефективність у них дивовижна, слава богу.
🔸 У зображенні військового побуту перейти з олімпіади з «прєвозмаганню тягот і лішеній» на олімпіаду з зображення найкомфортнішого бліндажа з вайфаєм і найкращих кафе фронтового Покровська. Фронтового Покровська. Військовим не сподобається словосполучення «фронтовий Покровськ», але наше завдання не подобатися військовим, а подобатися ухилянтам і робити з них патріотів.
🔸 Перестати казати «ухилянт», до речі. У середині кожного корейця сидить маленький американець, наше завдання — дістати його. У середині кожного ухилянта сидить маленький майбутній сержант ЗСУ, становий хребет армії, наше завдання — дістати його.
🔸 Перейти з мотивації патріотизмом на мотивацію грошима і владою. Апелювати до матеріальних цінностей. Хто перший піде в армію — той перший стане головою сільради, хто не піде — той буде працювати свинею на свинофермі в голови сільради.
🔸 Заїбати всіх. Вкинути у військову пропаганду гроші, співставні з грошима на дрони. Тому що дрони не літають без дроновода, танки не їздять без танкіста, снаряд не доноситься до гармати без такелажника. Наша мета — не тільки купити дрон, але й купити дроновода. Спіймати й купити. Обіцянками.
🔸 Переглянути всю державну політику з бронювання. Знайти тих, хто забронював цирк, барбершоп і ресторан, але не забронював обленерго, залізницю і завод. Не просто знайти, але й розчленувати. Показово, з онлайн-трансляцією, як шкідників і диверсантів, з меседжем «справедливість є і ось вона».
🔸 Переглянути політику мобілізації жінок і поступово її розширювати. Я знаю цілі роди військ, куди жінок просто не беруть, як би сильно вони не хотіли. Тобто в нас цікава ситуація — мільйони чоловіків не хочуть воювати, але ми їх примушуємо силою, але сотні тисяч жінок може б і хотіли, але ми до них не звертаємося, а інколи навіть прямо відмовляємо. Це чому? Тому що жінки не народжені для війни? Так ніхто не народжений.
🔸 Інше.
Але. Усе вищеперераховане вимагає однієї головної речі.
Розуміння.
Розуміння того факту, що досить намагатися виїжджати на ста тисячах героїв, час працювати з тридцятьма мільйонами людей, які воювати не хочуть.
Розуміння того факту, що один патріот, який усе життя готувався і пішов добровольцем, воює так, як десять маминих кукурузок, а отже кукурузок потрібно вдесятеро більше, ніж патріотів.
Розуміння того факту, що все треба міняти, бо війна міняється, а ми все ще ні.
Alex Noinets, військовослужбовець Сил оборони України, співзасновник Демократичної Сокири
