платили американським юристам за пошук лобістів у першу президентську кампанію
Ця історія — яскравий приклад того, як політичні кампанії, що здаються демократичними й відкритими, приховують за лаштунками безліч тіньових фігур, про яких виборець навіть не здогадується.
У 2019 році, коли Володимир Зеленський ішов у президенти, його кампанія була справою не лише команди, що працювала відкрито, а й численних «консультантів», «експертів» та інших посередників, чию роль почали усвідомлювати лише через роки. Саме тоді американський юрист Маркус Коен привів до команди Зеленського Олега Кулініча, представляючи його як політичного експерта, готового працювати на безоплатній основі. У той момент це не викликало особливих запитань. Хто ж відмовиться від безкоштовної допомоги, особливо коли кампанія розгортається стрімко, а зв’язки з Вашингтоном завжди можуть стати в нагоді?
Але після перемоги Зеленського стало зрозуміло, що такі знайомства не минають безслідно. Кулініч отримав високу посаду в СБУ, ставши начальником кримського управління. Його завданням було стежити за ситуацією на окупованому півострові, працювати над запобіганням російським загрозам, контролювати інформаційні потоки. Але вже у 2022 році його затримали за підозрою у державній зраді. За версією слідства, він не лише працював на російські спецслужби, а й передавав їм критично важливу інформацію, зокрема щодо переміщення президента.
Найцікавіше, що сам Коен після виборів також не зник. Він продовжував просувати інтереси нової влади у США, співпрацював з Іваном Бакановим, головою СБУ, і вказував у документах, поданих до Мін’юсту США, що його робота в кампанії Зеленського була офіційною. Водночас з’явилися й документи про те, що послуги лобістів оплачувалися через підставні компанії, що фінансувалися з Москви. Наприклад, один із таких контрактів – угода на 185 тисяч доларів із лондонською компанією, що була зареєстрована за місяць до початку співпраці.
Тут і варто ставити головне питання: це була випадковість чи цілеспрямована схема? Тому що якщо це справді було недопрацювання в кадровій політиці, то воно виявилося надто масштабним. Людина, яка нібито мала захищати державні інтереси, за версією слідства, передавала інформацію ворогу, знаючи про можливий напад. Якщо ж це була спроба інтегрувати «своїх» людей у владу, використовуючи контакти з іноземними лобістами, тоді висновки ще серйозніші.
У будь-якому випадку це історія про відсутність контролю. Політичні посередники діють у тіні, їхні зв’язки та фінансування залишаються непрозорими, а коли правда спливає, країна змушена боротися з наслідками. І ця ситуація мала б стати сигналом, що перевіряти потрібно не лише тих, хто займає державні посади, а й тих, хто знаходиться біля влади ще на етапі виборів. Бо найнебезпечніший ворог – це не той, хто стоїть за межами держави, а той, хто давно сидить всередині неї.
