Схожими були погляди на вирішення "кримського питання" ще однієї праворадикальної організації – Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери (нині - головна ідеологічна сила Правого Сектора). У програмі "Тризуба" окремий розділ також присвячений Криму та відносинам з іншими народами півострову. "Тризуб" бачив майбутнє регіону як "татаро-української автономії". В момент найбільшої активізації проросійських рухів Криму, влітку 1995 р., "Тризуб" також організував "похід на Крим". Близько сотні членів організації, переважно зі східних та південних областей України, прибуло до Джанкою, звідти пройшло пішим маршем крізь міста півострова. За словами учасників подій, місцеве населення доволі спокійно сприймало цю акцію. Таким чином, даний захід мав на меті пропаганду ідей українського націоналізму серед жителів Криму, а також спеціальну підготовку членів "Тризуба", в тому числі і на випадок конфлікту на півострові. Осередок "Тризуба" також існував у Криму і був дещо більшим (близько 30 чоловік) та активнішим за місцеве відділення ДСУ.
Отже, бачимо, що майже всі активні українські праворадикальні організації 1990-х рр. не лишалися осторонь від такої проблеми, як зростання кримського сепаратизму. Як характер проблеми, так і характер самих організацій передбачали радикальні рішення та дії щодо Криму. Всі українські націоналісти одностайно були проти будь-яких кроків назустріч прибічникам відокремлення півострову від України.
Бійці ВО "Тризуб" імені Степана Бандери (зараз - ПС) в Криму
Однак тактика дій в різних організацій була різною: якщо УНА-УНСО надавала перевагу простій та стихійній "демонстрації м’язів", то політика ДСУ та "Тризуба" була більш виваженою та передбачала тісний союз з кримськими татарами у боротьбі за український Крим. Ще однією характерною рисою діяльності українських праворадикальних організацій у Криму була незначна кількість їхніх прибічників власне серед населення півострову, що передбачало "походи на Крим" з інших регіонів.
Досі немає одностайної думки щодо наслідків цих "походів". Наприклад, якщо члени УНА-УНСО підкреслювали, що їхня акція 1992 р. мала позитивні для України наслідки, послабивши сепаратистські настрої, то ціла низка дослідників проблеми стверджувала, що радикали тільки "лили воду на млин" проросійським рухам автономії (до речі, такої ж самої думки дотримувалися і представники цих проросійських рухів). Ще довго, пропагуючи свої ідеї, кримські сепаратистські організації (та й звичайна преса) лякали місцеве населення "галицькими бойовиками" та "терористами з УНА-УНСО".
У середині 1990-х рр. ситуація з сепаратистськими рухами на півострові зайшла занадто далеко, і цілком можливим був сценарій насильницької розв’язки за участі не тільки української армії, а й добровольців з праворадикальних організацій. Однак проблема незабаром вирішилася сама собою, не в останню чергу завдяки жорсткій політиці Леоніда Кучми. З одного боку, в цей період починається тиск на праворадикалів, що привів до зменшення їхньої активності; з іншого – другий Президент України на певний час вирішив "кримське питання": спочатку ліквідував деякі державні інститути автономії (перш за все, інститут президентства), а потім підписав "Великий договір" з Росією, що на багато років "вибило землю з-під ніг" у проросійських організацій. Вже в наш час проблема Криму знову загострилася, і боротьба українських праворадикальних та кримських проросійських організацій відновилася з новою силою.
