Юрій Косач, один із повоєнних критиків Дмитра Донцова, виступаючи на конференції керованого більшовицьким агентом Віктором Петровим «Мистецького українського руху», немічно нападав на той образ Європи, котрий у міжвоєнний час пропагувався донцовським «Вісником». Цей образ здавався йому тоталітарним, занадто нав’язливим, нетерпимим. «А Європа? Європа може бути тільки одна,– змальовував логіку вісниківців схиблений ренегат, –та я, що її рекламував той же місячник (“Вісник”Донцова. – І.З.). Європа, в якій не було б місця для двох найбільших українців-європейців М. Драгоманова та М. Грушевського, Європа, за окресленням одного з ідеологів доби (Р. Єндика) тільки “готична”, тільки “вертикальна” – отже середньовічна, говорячи лагідно, – з усіма середньовічними акцесоріями: схоластичним догматизмом, нетерпимістю і фанатизмом до Торквемади й автодафе включно. Це називалося мовою прихильників тої симпатичної доктрини “готизму” ніжно-мрійливо “літературним імперіалізмом”, це називалося “справжнім окциденталізмом”…» Звісно, Косачу такий образ Європи не подобався. Він прагнув «свободи», яку знайшов спочатку у нігілістичній філософії Жана-Поля Сартра, у захопленні Заходом, а потім у оспівуванні здобутків «Країни Рад»…
Насправді, Косач помилявся – і для Дмитра Донцова, і для націоналістичного дискурсу загалом існувало дві Європи, два Заходи. Перша Європа дійсно відповідала змальованому ним «готичному» образу, лиш націоналістів ця «вертикальна Європа» не лякала, а надихала. Друга ж Європа, другий Захід націоналістам були ненависними. Принаймні, кращим із них – тим, чий аристократизм дозволяв відчути гниль звироднілої цивілізації.
Ті характеристики, які Дмитро Донцов давав сучасному йому (та й нам) Заходу, можуть позмагатися із текстами Рене Ґенона та Юліуса Еволи. «Панічний страх, непевність завтра, шал забави і злочину, заник всякої дисципліни і респекту до якогось ідеалу, знецінення усього високого і шляхетного, бездумність ошалілої або оберненої в рабство маси, повна розгубленість і брак керми у правлячих верств і потворна тінь диявольських сил, що нависла над нами, грозячи загибеллю християнського Окциденту, – ось жахливі ознаки, що звістують кінець “віку цього”» – писав метр українського націоналізму, а з ним і традиціоналізму у «Незримих скрижалях Кобзаря» і продовжував: «Про подібну добу написано в літературі стародавньої Індії… (…) Добробут і побожність почнуть зникати, аж світ дійде до крайнього зіпсуття морального. Гріш стане всім, грошем здобуватимуть ранги, йому лише поклонятимуться люди; сексуальний гін стане єдиним зв’язком, що лучитиме чоловіка і жінку… нахабство стане замість знання, багатий матиме славу вельмишановного, гарне вбрання заступить гідність… Так вік Калі, вік розкладу триватиме безупинно, раса людська наближатиметься до свого знищення…»А Ярослав Стецько? А Євген Онацький? А Євген Маланюк?.. Схоже, не в моді тоді була політкоректність, без зайвої толерантності ставилися тодішні націоналісти до «найпрогресивнішої» цивілізації «прогресуючого» у пекло людства…
Український організований націоналістичний рух сформувався у міжвоєнний час, коли у Європі існувала мода на «фашизм», під яким варто розуміти широкий спектр ідеологічних систем із різними наголосами на національну та консервативну проблематику. Усі ці «фашизми» (включаючи, звісно, і автентичний італійський фашизм) були більш чи менш вдалими спробами європейських народів відреагувати на кризу Модерну з його гнилим лібералізмом та небезпечним соціалізмом. Український націоналізм не був винятком. Він був не лише національно-визвольним рухом, але й українською версією консервативної революції. Відтак, він шукав свої ідеали у глибині віків, у тій «першій», готичній Європі, на руїнах якої спритна буржуазія понабудовувала своїх фабрик, залізниць та інших не дуже привабливих монстрів. Консервативно-революційні і традиціоналістичні мотиви в різні періоди стрімкого розвитку націоналістичного дискурсу артикулювались по-різному, проте вони були, вони – це факт, не враховувати який сьогодні значить не бути націоналістом.
По закінченні Другою світової остаточно почала утверджуватися інша Європа – ще більш секуляризована, без героїчних традицій, анемічна, позбавлена вогню, котрий він колись хрестоносців звільняти Єрусалим. Остаточно утвердився ліберально-капіталістичний West – потворний симулякр традиційного Occident’у, де замість християнської любові з’явився потворний і лицемірний обов’язок толерантності, де місце доблесті зайняли «права людини», а мілітарну почуттєвість знищили комфорт і прибутки.
Українським націоналістам така Європа чужа. Так само чужа вона європейським націоналістам. Вона чужа усім тим, хто має здатність думати, силу вірити і мужність любити, тим, кого «Прогрес» витіснив на маргінес суспільного життя, віддавши «святе місце» іншим – тим, хто вміє рахувати гроші, займатися демагогією і забруднювати екологію. Ці, інші, сьогодні бенкетують, засідаючи по парламентах та фондових біржах, по центральних офісах транснаціональних корпорацій та інших злодійських вертепах. Вони сьогодні уособлюють звироднілий Захід і утверджують свої псевдоцінності в усьому світі. Вони думають, що цей Захід переможе, і уся земна куля буде вестернізована. Можливо й так…
«Wirbildeneinenlieben Reigen / Die Freiheitspieltaufallen Geigen / Musikkommtausdem Weissen Haus / Undvor Parissteht Mickey Maus», усі ми живемо в Америці. Лиш не варто забувати, що ті, які стали на бік готичної Європи, отримали більш надійну перемогу. Чому? Бо шпилі готичних соборів показують на Небо, а Небо непереможне…
Ігор Загребельний,
спеціально для Zentropa.net
