я дозволю собі зацитувати тут те ж саме, що писав в іншій темі присвяченій мові
Досліджуючи зв'язок між націоналізмом і індивідуальною психологією Гейл Стоукс писав про розвиток «когнітивного стану, особливо сприйнятливого до націоналістичних закликів». Стоукс стверджує, що індивіди, які сягнули цього стану, здатні до абстрактного логічного мислення. Він називає їх «операційними», а властивість, якою вони наділені, - «операційністю».
Згідно зі Стоуксом, існує особливий зв'язок між спільнотою та мовою. Природно, що коли великі групи людей почали послуговуватися мовою завдяки друкові, вони стали цікавитися й самою мовою. Ці люди почувалися «затишно між осіб, які в легко зрозумілий спосіб користувалися абстрактними поняттями». Це, на думку Стоукса, пояснює, «чому саме лінгвістична нація, а не якась більша чи менша група, пропонувала операційним особам найбільш задовільну спільноту»
Стоукс доводить, що «операційності» сягають у віці приблизно від одинадцяти до п'ятнадцяти років, себто у школі. Якщо діти розвивають необхідні навички та погляди не у школі, а беручи участь у діяльності, до якої вони залучені, «операційність» виробити не вдається. З іншого боку, «у суспільствах, де відбувся промисловий розвиток, неможливо напряму, відчутно передати всі навички, які можуть знадобитися в дорослому житті.... Універсальним розв'язком цієї складної проблеми... була школа». Саме у школі дитина вчиться «за допомогою абстракцій».
У такому разі слід визнати, що перші національні будителі, які звернулися до мови й освіти, виявилися не романтичними, непрактичними мрійниками, відірваними від справжнього світу (себто світу політики й економіки), а були в певному сенсі практичнішими й реалістичнішими, ніж ті їхні сучасники, які зверталися до політики й економіки. Перетворюючи свої діалекти на унормовані мови й вимагаючи, щоб їх викладали у школі, вживали в газетах, журналах, книгодрукуванні й усіх медіа, завдяки яким відбувається «операціоналізація» молодших поколінь, ранні націоналісти створювали нові спільноти. Ці спільноти, які ми зараз називаємо етнічними націями, породили людей, які завдяки освіті набули основи, що уможливила їхнє функціонування в сучасній економіці й сучасній державі. Ці спільноти виявилися тривкішими, ніж спільноти, засновані на політиці чи економіці. Стаючи письменною у, скажімо, словенській чи чесь¬кій школі, особа набувала модерної ідентичності через школу та культуру (в широкому сенсі цих понять), перш ніж увійти до дорослого світу, де панувала інша мова (чи мови), й переважали політичні чи економічні зв'язки. Як засвідчує 1918 р., ці спільно¬ти вижили на руїнах держав і ринків.
Серед важливих прикладів таких спільнот із давньою культурою книгодрукування варто згадати Польщу. Спочатку ця об'єднана культурою спільнота була геть невелика, проте, щойно обставини змінилися на краще, вона змогла увібрати маси. Коли маси потрапляли до шкіл чи навчалися читати й писати в якийсь інший спосіб, їх націоналізував польський націоналізм, а не германізувало буржуазне суспільство, росіянізувала держава чи перетворював на класовосвідомих пролетарів марксизм. Саме такий вигляд має історія (чи бодай важлива частина історії) польської нації у XIX й на початку XX ст. Подібну історію можна розказати і про чехів, словенців, хорватів, українців та інших, кому бракувало політичних та соціальних передумов, які мали поляки як «історична» нація.
Новітнє суспільство потребує освічених людей, а освіту здобувають у школах, де науки викладають різними мовами.
З цього приводу Ернест Гелнер у своїй праці "Думка і зміна" так висловився про важливість освіти національною мовою:
"Важливість національної диференціації того, що є по суті культурним означенням групового членства, грунтується
на тому факті, що розвиток вимагає насамперед освіти, що саме освіта робить людину громадянином і що освітній процес має відбуватися в певному середовищі, певній культурі, в певній мові.
У школі людина навчається працювати, а також навчається бути громадянином:
Сучасна дійсність - це громадянство через освіту, різниця між групами, означена в термінах мови, якою вони здобули освіту,
об'єднання людей у масові суспільства спільної культури"
Тобто для Гелнера мова - це щось більше, ніж засіб, за допомогою якого розповсюджується науково індустріальне знання.
Сам засіб і є посланням: "Мова, як збагнув іще Віко, це щось більше, ніж знаряддя культури, це сама культура" - написав Гелнер.
Ці судження не тільки вповні розкривають значення мови в українській дійсності, але і вказують,
як далекий автор статті, що тут обговорюється до розуміння того, що таке патріотизм, нація, держава,
хоч і називає себе політолухом.
