14 "Камазів" із тілами - справжні втрати під Іловайськом
22 вересня 2014
«Усе було — як на сповільненій кіноплівці. Кулі сиплються градом. Їх стільки – як крапель у найсильнішу зливу. Усе навколо розлітається вщент. На кущах висять людські кишки і шлунки. Хаос, паніка. Автомобіль об`їжджає одну людину, а наїжджає на іншу. Між тобою й товаришем, який поруч за кілька сантиметрів, пролітає зі свистом куля: якби не припіднявся в ту мить, вже б був покійником. Пластикові окуляри розлетілися вщент. На тобі кров – твоя чи чиясь, не встигаєш зрозуміти».
Так описує обстріл під Іловайськом боць 51 ОМБР Михайло Пєдченко зі Здолбунова, що на Рівненщині. Після цього пекла і полону він звинувачує вище військове керівництво держави у злочинах…
З розвідника зробили… водія-механіка
Мобілізували в армію 30-річного Михайла Пєдченка у квітні. Та під час навчань на полігоні він зламав ногу. Після лікування у Рівненському військовому госпіталі вирішив повернутися у свою 51-шу бригаду, яка була вже на сході. У Здолбунівському військкоматі такому запалу солдата здивувалися. Адже виявилося, що він ніде у них не числиться. Порекомендували звертатись у володимир-волинську військову частину – місце формування 51-ої бригади — чи безпосередньо до її командування. Михайло знайшов «своїх», дотелефонувавшись до комбрига. Той повідомив, що бригада знаходиться на станції Межовій у Дніпропетровській області.
— Я розумів: якщо не приїду – мене оголосять дезертиром, — пояснює Михайло. — Тож придбав за 500 грн. квиток на потяг. Здолбунівські волонтери допомогли мені роздобути бронежилет, розгрузку. А потім виявилося, що рівненські майданівці везуть бусом гуманітарну допомогу воякам у Маріуполь. Я здав квиток і вирушив з ними. У Маріуполі зустрівся зі взводом 51-ої бригади, але не свого підрозділу. Пробув тут два тижні. У боях участі ми не брали. Просто жили у наметі на території військового табору і чекали.
Потім із нас сформували колону, яка їхала до моїх хлопців. Я просив видати мені зброю. Але мені сказали: «Твоя зброя там, де твій підрозділ». Ми були за 30 км до захопленого терористами Донецька. Тому я не здавався: «А якщо раптом бій, то що робитиму?» «Будеш брати гранати», — відповідали мені. Ситуація виходила комічна: я — у зоні АТО, ніде офіційно не оформлений і без зброї.
Михайло дістався до свого підрозділу у селище Дачне на межі Дніпропетровської та Донецької областей. Тут була перевалочна база військових. І його вже офіційно оформили і дали зброю — щоправда, тільки після того, коли знайомі з Рівненщині дотелефонувалися на «гарячу лінію» Міноборони.
Мав спеціальність розвідника після служби за контрактом у розвідувальному батальйоні у Рівному у 2004-2006 рр., та тепер чомусь оформили його водієм-механіком гусеничного тягача.
— Та там багато таких «танкістів», «гранатометників», «снайперів», які ніколи в житті не користувалися танками, гранатометами чи снайперськими гвинтівками. Мовляв, навчишся у бою, — ділиться враженнями Михайло.
Накази командування віддавало з запізненням, тож стрільбу нерідко вели по мирних мешканцях
Два тижні військові провели на базі. Ремонтували техніку, готували її до бою і чекали. З Дачного колони відправляли у зону АТО. Біля селища Степове на місці колишньої ракетної бази бійці вперше потрапили під обстріл «градами».
— Там було де сховатися. Тож солдати зачаїлися по підвалах. А військове командування – у бункерах глибиною 3-4 метри під землею. Керівництво, до речі, завжди наперед знало про можливий обстріл. І за пару годин до цього сідало в автомобілі і зникало з місця, по якому потім стріляли. Вже тоді закрадалися у нас думки, що нас просто «здають» ворогу. Тим паче, що противник чомусь завжди знав, де ми розташовуємося. Тож нерідко ми виживали після обстрілів тільки завдяки тому, що не виконували накази начальства.
Ще такий момент: мешканці Донбасу, бувало, хотіли нам допомогти і повідомляли про розташування ворожих «градів». Але наше керівництво на такі повідомлення не реагувало, вважало їх неправдивими. Хоча потім саме з тих місць, про які нам повідомляли, нас обстрілювали. Накази про початок бою начальство часто віддавало нам із запізненням, коли терористів у місцях, куди велять стріляти, вже немає. В результаті стрільба велася справді по мирних мешканцях.
Коли 24 серпня заїхала так звана «гуманітарна колона» білих «КАМАЗів» з Росії, кільце за нами замкнулося
З Дачного 51-шу бригаду направили у сторону Іловайська. Щоправда, куди їдуть – ніхто не казав. Про це не знали навіть безпосередні командири. Бригада блукала, шукала дорогу, натрапляла на засідки терористів.
— Які були умови? Польові – це нормально. Але таборуватися нам наказували на відкритій місцевості, де від обстрілів не сховаєшся. Хоча можна було б зупинятися на території заводів, якихось будівель, де був хоча б якийсь захист. Коли по телебаченню всій Україні повідомляли, що взято Іловайськ, ми були за кілька кілометрів від нього.
До Іловайська стягнули батальйони «Айдар», «Шахтарськ», нашу 51-шу бригаду та інші. Коли ми почули, що перебуваємо зусібіч в оточенні – не повірили. Адже нам казали, що відбувається наступ. Міністерство, Генштаб вперед дивилися, спонукаючи нас наступати, але не звертали уваги на те, що ззаду у нас відкритий тил з неконтрольованим кордоном з Росією. А коли 24 серпня заїхала так звана «гуманітарна колона» білих «КАМАЗів» з Росії, кільце за нами замкнулося.
Тобто гуманітарка виявилася не гуманітаркою, а чотирма тисячами російських військових з технікою і важкою зброєю під російськими прапорами, які зайшли в Україну зі сторони Амвросіївки. Спереду у нас був захоплений терористами Донецьк, а ззаду – російська армія.
Ми не вірили, що нас «кинули». Але коли по нас почали стріляти спереду і ззаду – сумнівів не лишилося. Я вважаю: те, що стільки військових сил сконцентрували під Іловайськом і віддали під обстріл з усіх сторін ворогу, — не просто халатність, а злочин військового керівництва, за який навряд чи хтось відповість.
Михайлові боляче згадувати пережите...
Там було 14 «КАМАЗів» тіл українських вояків з різних бригад, а не 100 загиблих, як звітувало військове керівництво
З 24 по 29 серпня обстріли не припинялися практично ні на мить. 26 серпня бійці 51-ої бригади побачили вперше вояків псковсько-чеченського військового корпусу. І тоді навіть розбили їхню колону. Питали російських поранених, чи розуміли вони, що їхали воювати в Україну. Ті, звичайно, віднікувалися. Хоча й дурню зрозуміло, що з бронебійними снарядами на навчання на полігон не їздять. До речі, росіяни, каже Михайло, сліди перебування своїх солдатів в Україні знищують. Поранених і цілі тіла вбитих з поля бою забирають, понівечені, відірвані руки, ноги – дотла знищують вогнеметами.
Українські військові під Іловайськом намагалися прорватися з оточення. Але це було нереально. Застаріла зброя українських вояків не йшла в порівняння з сучасним важким озброєнням росіян.
— 29 серпня загинуло, мабуть, більше наших військових, ніж за весь період АТО. Ми не могли ні відступити, ні здатися. Врешті, росіяни прислали до нас переговорників. Мовляв, здавайтеся, бо шансів у вас все одно нема. А так виведемо через «зелений коридор» і поранених зможете з собою забрати.
Але, як потім стало відомо, наше керівництво не той шлях «коридору» погодило, що пропонували росіяни, а значно довший – 60 км до безпечного місця і де були суцільні засади. Ми були для ворога — як ціль у тирі. Після обстрілів з колони у понад 1000 вояків більше половини полягло. Там було 14 «КАМАЗів» тіл вояків різних бригад, а не 100 загиблих, як звітувало військове керівництво держави. Сепаратисти потім, коли ми потрапили в полон, розказували: «По зеленому коридору мали проїхати ваші два генерали, п’ять чи шість полковників, а решту нам було наказано не випускати».
Коли ми зрозуміли, що воювати нема чим, бо вся наша техніка розбита, нам не лишалося нічого, окрім, як здатися в полон. «Здавайтеся. Бо скоро тут буде авіація і сліду від вас не залишить», — казали нам російські переговорники. Виходу не було. Ми вирішили, що складемо зброю, якщо врятують наших поранених. До речі, командирів біля нас у цей момент не було.
Не виключаю, що з нас зроблять «психів» і дезертирів, бо ми – свідки злочину
Росіяни українських вояків протримали два дні. Годували, не знущалися. Про те, де воїни 51-ої бригади, ніхто з української сторони не знав. Спочатку росіяни хотіли доправити полонених у Ростов-на-Дону. Потім передумали. Повантажили у «КАМАЗи» і повезли.
— Ми думали, що нас везуть ДНРівцям на розстріл чи в Росію. Коли сказали вивантажуватися, ми зрозуміли, що перебуваємо у Донецьку, — каже Михайло.
Українських полонених водили і возили Донецьком, щоб місцеві мешканці могли їх обзивати «бандерівцями», обпльовувати і проклинати. Потім знову повантажили у «КАМАЗи» і повезли. ДНРівці не розстріляли, повернули російським військовим назад. З полонених росіяни відібрали офіцерів, щоб обміняти на своїх вояків. Решту – віддали українській стороні.
— Якою буде наша подальша доля – хтозна, — міркує боєць, який повернувся додому. — У нас не лишилося ніяких документів: у когось вони згоріли під час боїв, в інших відібрали в полоні. З червня я не отримую зарплати. Бо, як мені пояснили, перебуваю у списку осіб, які незаконно залишили військову частину. Тобто у нас, виходить, цілий полк дезертирів, який був у зоні АТО, але згідно з документами він там не був.
Не виключаю, що з нас зроблять дезертирів чи психів. Бо ми – свідки злочину військового керівництва держави проти свого народу. А кому потрібні свідки? До речі, патріотизм після «Іловайського котла» зникає. Точніше, я люблю свою країну і згоден захищати свій народ, але не керівництво держави.
Джерело:
http://newsonline24.com.uahttp://ndilo.com.ua/news/other-news/14-kamaziv-iz-tilamy-spravzhni-vtraty-pid-ilovayiskom.html
