Дм. Донцов:
Що найбільш шокує – той колективний розум, який не дозволяє ні уточнень, ані поділу, той “тільки розум” Гегеля , що становить основу російського соціального організму і його інститутів, і який так сильно відрізняється від інтелекту, на якому ґрунтується усі структури Європи – той “тільки розум” свідомо обраний росіянами вищим регулятором їхнього соціального життя. Вже з вище сказаного видно, як спільність, “народна воля”, “одностайність” ґлоріфікувалися російськими мислителями і політиками від слов’янофілів до так званих західників. Подальші дослідження постаті одного з теоретиків більшовизму – Леніна – призвело б нас до аналогічних висновків. Той самий дух може бути виявлений в російської філософії, наскільки можна говорити про ту філософію в європейському сенсі цього слова. Найбільш яскрава риса у всіх російських філософів у тому, що вони не передали жодної системи наступному поколінню. Ні В. Соловйов, ні С. Трубецькой, ні Кіреєвський не лишили системи, а
ле в усіх їхніх роботах «червоню ниткою» проявляється, хоча і безсистемно, апофеоз тої ж “внутрішньої правди”, що, на їхню думку, втілена як у общині, так і в царизмі, так і в інших дивовижних інститутах геніального російського народу. (3) К З
Релігійне ідолопоклонство тому “всьому” і тій піднесеній субстанції, природа якої визнається відчуттям, ми зустрічаємо в російської публіцистиці і літературі, в яких віддзеркалене ціле світосприйняття пересічного росіянина.
Преклоніння перед масою, – як би сказав француз – „engenouillement moral“ [щось в роді «моралі на колінах» – В.С.] перед тою темрявою, розпливчастістю, підсвідомістю, яка живе на дні психології маси – є найбільш яскравою рисою російської літератури. Маса – як писав Леруа-Болье – для росіян “несвідома божественність” („une divinite‘ inconsciente“), схожа на тих рудиментарних богів Єгипту, божественні атрибути яких означають велику, але все приховану силу [Leroy-Beaulieu: „L‘Empire Russe“, Buch I, Kap. 7]. Усі або принаймні переважна більшість російських письменників стоять на сторожі цього нового культу і мають за плечима всю російську так звану “інтелігенцію”.
Об’єкт цього культу, народ, маса, множина, число, визначені як “колективний писок” Успенським, в яких повинна пропасти, зникнути одиниця разом зі своїми устремліннями, думками та волевираженням.
Не з ясною головою і відкритими очима повинна людина шукати життєвий шлях і ні в якому разі не має робити спроб повести масу разом із собою. Її єдиною метою життя і виправданням буття складається в тому, щоб як індійський аскет прислухатися до подиху універсальної душі і, як сновида із сплячим інтелектом і закритими очима підкорятися містичним наказам тої душі в напівсні: нині дати розбити собі голову на коронації царя (як це сталося при коронації Миколи 2-го на Ходинському полі у Москві), завтра здійснити паломництво в Єрусалим, позавтра масакрувати буржуазію, сліпо слідуючи за білим або червоним царем.Одним з головних жерців того культу був Лев Толстой, який як теоретик анти-інтелектуальної кампанії в літературі пов’язав власною особистістю дві епохи російської історії: епоху з царизму, коли маси, підбурювані поліцією, чинили інтелектуальні погроми, і епоху більшовизму, коли ті ж маси, заохочувані народними комісарами, проводили такі самі погроми інтелектуалів. У “Війні і мирі” князь Андрій Болконський захоплено представляє поведінку Кутузова до і під час Бородинської битви:
“Чем больше он видел отсутствие всего личного в этом старике, в котором оставались как будто одни привычки страстей и вместо ума (группирующего события и делающего выводы) одна способность спокойного созерцания хода событий, тем более он был спокоен за то, что все будет так, как должно бать… Он ничего не придумает, ничего не предпримет… Он понимает, что есть что-то сильнее и значительнее его воли” [Лев Толстой. Война и мир].
http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/GeistRusslands/Barbarism/WorstFeatures.html