Таке враження, що людині, крім міського досвіду життя, міської культури і міських спогадів, підсвідомо хочеться якоїсь глибинної, древньої, може, фольклорної основи, пов'язаної з цією землею. Етнічним українцям це простіше - вони мають пісні, діалекти, окремі слова з яких урізноманітнюють місцеву літературну мову чи у Львові, чи на Буковині, чи на Полтавщині. Зрештою, мають вишиванку, яка традиційним етикетом ще з Івана Франка (його, сподіваюсь, ніхто не вважає неосвіченим вишиватником) визнається легальним елементом парадного костюма, рівноцінним до сорочки з краваткою. Це не дикість і не виняток - так само народний костюм трактується у Баварії, або кімоно у Японії.
Українцям з іншим етнічним корінням складніше. Ходити у косоворотці чи кокошніку якось не випадає. Якщо інші вперто тримаються української, це сприймається як докір - чому розмовляєш російською. А там - і ревнощі, і бажання "опустити" інших, позбавити їх "козирів", щоб усі були рівні. Така захисна випереджаюча агресія, хоча ніхто і не думав нападати.