Я вільно володію українською мовою, пишу без помилок і не використовую суржику, на відміну від нашої політичної та журналістської еліти, але я дуже не люблю, коли хтось мені починає вказувати що мені казати, як казати і якою мовою спілкуватися.
Коли до мене звертаються українською – завжди відповім українською, запитають щось російською, відповім – російською, звернуться англійською - відповідаю англійською.
Для мене мовне питання не є питанням взагалі. Але я чітко розумію, що далеко не всі, хто спілкується виключно українською, навіть підкреслено «виключно» не обов’язково є справжніми патріотами України в дійсному сенсі цього поняття. Бо не вишиванка і розмови українською є основними показниками патріотизму, а те що людина робить для своєї країни, як поводиться з іншими людьми, почуває себе громадянином України, де би та людина не мешкала в даний час.
Тому коли я чую від «захисників» мови з діаспори – «у ВАС тут все погано», «ВИ все робите не так» і таке інше, єдине чого я хочу, це врізати поміж очі так, щоб пташок та зірочки побачили… До таких людей я відчуваю лише відразу та огиду.
Я поважаю людей, які хоч і розмовляють російською, але готові «душу й тіло положити за нашу свободу».