Я написав це десь на початку березня:
Перший крок до звільнення від російської окупації (а Україна окупована не стільки територіально скільки духовно) дуже простий і легкий – цілковита відмова від російської мови, і всього, що з нею пов“язане.
Давайте будемо відвертими – саме ті, хто позиціонував себе протягом понад двох десятків років як “русскоязичние“ в Україні, тримали і продовжують тримати цілу країну заложниками кремлівських мерзотників. Саме кремль розігрував мовну карту в Україні руками симоненків, єфремових, маркових, “русскоязичних“ інтелігентів, московських попів, та палких прихильників “вєлікой русской культури“. За понад два десятиліття незалежності російська мова вже давно мала б зникнути в Україні, як зникла німецька в Чехословаччині за кілька років, а Прага, як відомо, до 1918 року була містом німецькомовним. Але ж ні, за часи незалежності зникла саме українська там, де вона хоч трохи жила – в більшості обласних та районних центрів на схід від Збруча. Так, зникла, і не треба казати, що це не так.
Але про все це мовчали, зате при будь-якій кволій спробі українців хоч трохи відбитися від тотальної русифікації і захистити себе від навали дебілізуючого впливу російської напів-кримінальної попси, міцсеві адепти багатонаціональності (яка в дідька національність русскоязичного хахла – ніяк не збагнути!) та захисту мовних прав “русскоязичних“ зчиняли шалений гвалт, особливо активно апелюючи до кремлівських упирів. А упирі втішено потирали рученятка. Бо знали, що одного дня цей галас буде претекстом до окупації справжньої – із арештами, депортаціями, викраденнями і розстрілами. Все це ще попереду в Криму, бо там ворога вже ідентифікували – за мовою. Не дарма ж українську там заборонили одразу ж як звільнилися від київської влади. І це навіть з умови, що української там ніхто не вживає. І величезна провина за те, що зараз відбувається лежить саме на тих, хто дав себе використати російській політичній резидентурі в Україні, яка на кожних виборах зчиняла мовну істерію. А таких резидентів – парламентська більшість. Отож, догралися таки до потрібного кремлівським карликам результату. І навіть відчайдушний останній бій Майдану нічого не змінив – після нападу сусіди на Крим – всі наввипередки і виправдовуючись заговорили мовою окупантів, а ті, хто говорили нею до цього, не вважають за потрібно від неї відмовитися в знак протесту, як це б зробили при нагоді ті ж чехи.
Скажу по правді, я не вірю в можливість існування двомовної України. Мій аргумент дуже простий – якби Канада межувала на півдні не із США, а з Францією, то провінція Квебек, вже давно б перестала бути частиною Канади. Так і у нас – погляньте на Донецьк, Одесу, чи Харків, та й навіть Київ – все національно мертве. На захист цих міст від чергової московської орди хлопців із-за Збруча не вистачить.
Отож, русскоязичниє украінци – активні захисники вашого язика, ваша мрія позбутися української мови, яка створювала вам такий естетичний дискомфорт, нарешті збувається. Стрічайте російські танки із букетами квітів і дякуйте ваши визволителям, як це роблять зараз у Севастополі. Бо писати листи протесту путіним із заклинаннями, що вашому язику в Україні нічого не загрожує треба було регулярно починаючи з 1991 року.
На закінчення, нагадаю вам слова героїні із п’єси “Мина Мазайло“, написаної Миколою Кулішем і поставленою у харківському театрі “Березіль“ незабутнім Лесем Курбасем: “Лучше бить ізнасілованной, чєм сукраінізірованной“. Оскільки українізація вам, як і їй, завжди була більшим злом, то готуйтеся до меншого.
