Коли 988 р. в Україні було прийнято християнство, Володимир Великий, як записано в «Повісті врем'яних літ», «нача поймати у нарочитои чади Д'Ьти и даяти на учениє книжноє». Зрозуміло, що дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, священиків навчали в цих школах не мови смердів, а старослов'янської (тодішньої болгарської), якою були написані богослужбові книги, привезені з Болгарії. 1 перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші — гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою старослов'янською мовою, то старослов'янсько-українським суржиком (зразок такої мови подав І. Котляревський в образі возного в п'єсі «Наталка Полтавка»).
Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи — іншою, наприклад, в Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у
Франції — латинською, у Литві — німецькою, у Росії — французькою, в Україні (пізніше) — російською або польською, аби не «мужицькою».
На землях, завойованих київськими князями до прийняття християнства, утверджувалася ще українська, або, як її тоді називали, руська, мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литовське плем'я ятвягів (сучасна Берестейшина) і підкорив їх. Нащадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діалект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чернігівський. Ще раніше русичами були завойовані інші литовські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сформувалася •білоруська народність (а в українській народній пам'яті вони так і залишилися литвинами — таку назву білорусів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лексики надзвичайно близька до української. 1 старослов'янізми в ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фонетика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-латвійські риси: дзекання, цекання, акання, м'яку вимову. Завоювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія, відбувалося головним чином після прийняття християнства: Суздаль — близько 1024 p., Ярославль — 1071 p., Рязань — 1095 p., Владимир на Клязьмі — 1108 p., Твер — 1135 p., Москва — 1147 р. Київські посадники, тивуни, дружинники несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси в російській мові — не тільки книжній, а й розмовній, побутовій — така велика кількість старослов'янізмів, фонетичних, морфологічних і лексичних. Старослов'янізми не привнесені в неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її первісну основу, органічні в ній.
З прийняттям християнства старослов'янська (інакше — церковнослов'янська) мова стала літературною мовою Київської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, проповіді, твори (найдавніші пам'ятки, писані живою, українською мовою, з'являються лише в XVI ст. — записи народних пісень — та на початку XVII ст. — інтермедії Я. Гаватовича, вірші). З часом старослов'янська мова видозмінюється — нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй основі вона залишається старослов'янською (церковнослов'ян-
ською), далекою від народної. Цією мовою написано і «Повість врем'яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову часів Київської Русі в усій її повноті — це те саме, що за творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про українську мову XIX—початку XX ст.
Як зазначав Л. Булаховський, «традиційне письмо, староболгарський склад словника, книжноцерковне коло понять та способів висловлювання думки — все це у великій мірі закриває від нас живу народну стихію південноруської (тобто української. — /. 70.) мови того часу, даючи їй виступити на поверхню лише більш-менш випадково»1.
Люди, які писали чи переписували книги, не могли повністю відгородитися від навколишньої народної мовної стихії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, помилки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і грамотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідко. Пізніше відхилення від норм старослов'янської мови почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час шось змінилося в живій, народній мові — мовне явище, яке потрапило на сторінки книги, могло вже до того існувати століттями. Взагалі, мова сама по собі змінюється дуже повільно: понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а шо змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фонетиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1 000 років? До речі, як стверджують спеціалісти, мова «Божественної комедії» А. Данте, хоч цей твір і написаний майже 700 років тому, дуже мало відрізняється від сучасної італійської, як і мова поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», якій приблизно 800 років, мало чим відрізняється від сучасної грузинської.
Про те, шо в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, шо то тут, то там проскакують крізь старослов'яншину в тодішніх текстах.
Дочка Ярослава Мудрого, королева Франції — Анна, 1063 р. підписала латинську грамоту слов'янськими буквами: Ана рьи-на, що відповідає латинському Anna regina (тобто Анна королева). У підписі привертає увагу відсутність букви г, і це наводить на думку, шо Анна Ярославна в слові regina вимовляла не звук ґ, а звук, тотожний із сучасним українським г, для яхого в слов'янській азбуці не було позначення.
https://ukrainskamova.com/publ/zagalni_dani/istorija_ukrajinskoji_movi/ukrajinska_mova_chasiv_kijivskoji_rusi/3-1-0-6
