Андрій Бондар
…Віднедавна українські Карпати, зокрема їхній найдорожчий курорт Буковель, переживають досить-таки масовану туристичну інвазію людей з Аравійського півострова. Їх можна зустріти всюди…
Ми нібито однаково "замовляємо музику", однаково за все заплатили і сподіваємося однакових речей вкупі з однаковим ставленням. Жоден із проявів їхнього приватного й інтимного життя мене особисто жодним чином не зачіпає. Ну, бо що таке полігамія – точніше, полігінія – як не освячений століттями традиційний спосіб існування чоловіків у мусульманській культурі? Як щось таке можна не толерувати, коли воно ні прямим, ні опосередкованим чином тебе не стосується? Він просто мешкає в сусідньому зрубі з двома дружинами. А приїхав би з трьома-чотирма, то й на здоров'я.
Але от ви вийшли зі своїх зрубів повечеряти. Він зі своїми двома дружинами і ти зі своєю родиною. Чи можлива тут ситуація, яка призвела би до клеш оф сівілізейшн із твого боку? Ні й ще раз ні. Тебе все задовольняє – особливо відсутність гучної музики і нарочитий спокій, який ширяє над усіма нами.
От саме з нарочитості цього спокою все й починається. Бо те, що задовольняє тебе, раптом ні сіло ні впало не задовольняє спочатку їхнього шестирічного хлопчика, який, наче нажахане оленятко перед лицем наглої смерти, демонстративно затуляється поліетиленовим пакетом від твоєї дружини, потім одну з його жінок, яка таки врешті-решт ловить на собі чийсь небажаний чоловічий погляд ("Подайте нам якусь ширму"), потім його, отця сімейства, якого не задовольняє твій "нечистий" собака в дружньому до собак готелі, тому ти мусиш зачинити його на всі замки в хаті, поки панове вечеряють на лоні… Пакет незадоволень і претензій до навколишнього контексту розширюється й розбудовується з кожною новою життєвою ситуацією. Але тут знову постає кляте питання про ксенофобію і ресентимент: де та межа, за якою їхні претензії до нас таки нарешті пройдуть точку неповернення? Де та тонка риска, за якою погляд на одну з його дружин буде розцінений не як випадковий, а як навмисний, пожадливий чи й хтивий? Де, зрештою, та цитата у їхній Святій Книзі, яка дозволить їм, наприклад, убити мого собаку, який знічев'я приблукав на їхній поріг чи – бережи його Господь, що всіх нас створив, – помахав комусь із них хвостиком?
Я й уві сні не зміг би уявити дзеркальної ситуації. Тобто я не бачу для себе можливости приїхати в сонячний Ер-Ріяд зі своїм реєстром уявлень про світ і вказувати їм, як вони мусять жити, дивитися на жінок чи хатніх улюбленців. Не бачу можливости зламати – хоч словом, хоч жестом, хоч ділом – їхній традиційний триб життя. Я його поважаю і толерую, хоч, може, до кінця й не розумію.
Але цього досить. Поваги і толерантности з мого боку досить. Я в себе вдома. Це мої цвинтарі з хрестами, мої церкви, мої люди, моя культура, зрештою. То чому це я мушу ховати очі від його жінки? Я мушу зненацька оволодіти витонченим мистецтвом ховати погляд? Чому моя дружина мусить почувати себе прокаженою у власній країні? Невже європейська жінка мусить улягати перед світом правил невідомого традиційного суспільства? Чому мій собака не має права побігати по лужку через те, що їхній Пророк тримав на руках кота?
І все це аж ніяк не риторичні питання, а реальна розгубленість перед конкретною міжцивілізаційною проблемою, де одні приїздять до інших і починають ладнати довкілля під свій копил, а інші, місцеві, як бідні родичі, повинні вирозуміло хитати головою і схилятися перед світом чужих приписів і заборон, яких не знають і знати, взагалі-то, не мусять. І – головне – де знайти між нами modus vivendi й у якій книзі нам його разом пошукати? Я вже практично почав пошуки.
Поки що без результату.
