Юрій Винничук
23 hrs ·
Трафунки
Пендзлюю си нинька Львовом і так ся роззираю на боки, коли краєм вока помічаю, жи за мною хтось тупцяє. І тупцяє дуже непевно. І той хтось не хтось, а відомий у вузьких колах львівський гісторик Андзьо К-цький і навіть викладач університету. І йде він так, гейби му їдно кулко спустило, а в очі хтось фарами сліпит. Ну, але попереду йду я, і в мене на дупі фар нема, жиби я му посигналив, аби сміливо мене минав, а не буксував, як стара дримба.
Ну і такво ми собі йдем, аж раптом: бумц-гугуп-хляп! То він мені в спину з нальоту як гепне своїм бампером. І видно, жи зі злости. Даром, що курдупель. Я так легонько отетерів, а воно ся відбило від мене, як тото від берега, і далі повихляло.
А я си думаю: жиби так в білий день нахлятися? Бо натверезо, то він при зустрічі дивився крізь мене. Так, гейби я був порожньою гальбою з-під пива. Або яким мікробом, котрого без мікроскопа й не уздриш.
І мав на то причини. Бо я посмів колись висміяти його пропольські погляди на історію Львова. А таке тота наша задуп’янська шляхта не дарує. Один раз він ся розродив у газеті «За Вільну Україну» більше істеричним, аніж історичним спічем про мене, наплівши сім мішків гречаної вовни. А далі му писок звело. Бо я так відповів, жи він вирішив, що ліпше ся не зачіпати.
Ну, і тяжко йому, тяжко. Шкода його мені. Має хлоп свій клопіт та й мусит часом си ґольнути. Колись, як побачу його під парканом, то навіть накрию лопухами, аби не змерз. Бо серце в мене добре і потульне.