1540 р.
У часи Відродження поширеною на позначення українців була назва рутени, руський, руси. Так, у листі 1540 року французького посла Гуеллямо Пелісьє у Венеції до короля, в якому йдеться про Туреччину, згадано Роксолану, полонянку з галицького містечка Рогатин, яка в 16 ст. стала дружиною турецького султана й відігравала важливу роль у суспільно-політичному житті Османської імперії. Лист повідомляє: “Роксолана має руське походження.., а мешкають ці руси від Карпатських гір до Борисфена і Понта Евксінського” [17, 59].
1548 р.
Подібні відомості, спираючись на “Трактат про обидві Сарматії”, подав теолог й орієнталіст Теодор Бібліандр (1504(?)–1564) у праці “De ratione communi omnium linguarum et literarum commentarius”, виданій 1548 року в Цюриху. Тут українців і білорусів пойменовано двома синонімічними назвами – Ruteni та Roxolani, а під рутенською мовою (Rutenicus sermo) автор розумів українську і білоруську мови [9, 58].
1551 р.
Ян Малецький у латиномовній невеликій книжечці “Лист до Георгія Сабінум про жертвоприношення та поганство давніх прусів, лівонців та інших сусідніх народів” опублікованій 1551 р., при описі життя і побуту сусідів використав назви рутенці (на позначення українців і білорусів) та lingua Rutenіca – рутенська мова [17а, 150-152].
1555 р.
Швейцарський учений з Цюриха Конрад Геснер (1516–1565) у своїй книзі “Мітрідатес (Mithridates: de differentis linguis)”, що вийшла 1555 року, говорить про мови російську (Moscorum vel Moscovitorum lingua), білоруську, яку називає Lituanorum lingua, та рутенську (Rutenicа), про яку пише: “In meridiem usgue post Kiov Ruteni sunt omnes et Rutenice seu sclavonice loguuntur” (“На південь аж за Київ живуть тільки русини, і всі говорять по-руському, тобто по-слов’янському”) [9, 58].
1564
У латинсько-польському словнику Яна Мончинського “Lexicon Latino polonicum ex optimis Latinae Linguae scriptoribus concinnatum”, надрукованому 1564 року, на титульній сторінці, крім поляків, названо ще 36 етнічних груп, які спілкуються слов’янськими мовами і діалектами. Серед них є московіти (Moschovitae), литовці (Lithuani), тобто білоруси. На позначення українців тут наведено 5 загальних синонімічних назв: Russi sive Ruteni aut Roxolani (руси, рутени, роксолани), Rus’, Rusacy (русь, русаки), а також 4 регіональні назви, які пов’язуються з історичними князівствами та певними місцевостями: подоляни (Podolii) (від Поділля), волиняни (Wolhinii) (від Волині), лодомери (Lodomerii) (від назви міста Володимира, що на Волині, отже, також волиняни), галичани (Gallicienses) (від назви Галич) [9, 59].
1568 р.
Французький граматист Петро Статоріус (1530–1569), що в Польщі був відомий як Стоєнський, у латиномовній граматиці польської мови “Polonicae grammatices institutio”, яка вийшла в Кракові 1568 року, характеризуючи польську літературну мову, зазначає, що вона має три діалекти: мазовецький, руський (український) і литовський (білоруський). Отже, назва литовці в значенні ’білоруси’ тут протиставляється назві русини (українці). У граматиці наведено кілька українізмів (грамота, кільо, кілько) [9, 58–59].
1570 р.
Одна з найдавніших європейських згадок про українську мову датується 1570 роком. Її подав французький історик Франсуа де Бельфоре (1530–1583) у відомій праці зі всесвітньої історії “L’Histoire Universelle du monde…”, яка вийшла в Парижі в двох томах кількома виданнями: 1-е – 1570 р., 2-е – 1572 р., 3-є – 1575 р. Відомості про українців та їх мову наведені в першому томі на с. 1779–1813 (за виданням 1575 р.).
Тут на позначення українського народу вжито давній етнонім Русь, підкреслено, що Русь заселяє території Галичини, Поділля, Волині, Київщини, аж до Чорного моря, “колишню країну роксоланів” [3, 47–48].
Спеціальної назви на позначення української мови Франсуа де Бельфоре не наводить, проте відзначає її окремішність, наголосивши, що українці “мають окрему мову, як і поляки, серби,
литовці, московити та інші народи” (т. 1, с. 1779), мають “свої власні літери, подібні до грецьких” (т. 1, с. 1813) [3, 47–48].
1571 р.
У рукописній чеській граматиці (Gramatika česká) Яна Благослава 1571 року, опублікованій у Празі 1857 року, українська мова названа руською, вона не ототожнюється з російською мовою, що тут пойменована московською: “Potom (reč) Ruska, Mazowetska, Mockewska”; тут же наведено латинікою українську народну пісню про Стефана-воєводу “Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш…”, яку вважають першою друкованою фіксацією українського фольклору, хоча, на думку самого автора граматики, це словацька пісня.
1573 р.
Книга французького вченого і мандрівника Блеза де Віжинера “Опис польського королівства” (La description du royaume de Poloigne, Blaise de Vigenère), видана в Парижі 1573 року, говорить про Україну, більшість земель якої тоді належала Речі Посполитій, позначаючи Україну назвою Русь. Русь (Україна) тут представлена як цілісність. Галичина, Волинь, Поділля і Придніпров’я – це один край, заселений одним народом, що розмовляє однією мовою: “Побут, звичаї, мова у них майже однакові від Червоної Русі (Галичини) до Дніпра і Литви” [17, 59].
1582 р.
У латиномовній книзі вченого Яна Ласіцького “De Russorum, Moscovitarum et Tartarorum religione, sacrificiis, nuptiarum, funerum ritu…” (“Про звичаї, вірування русинів, московитів, татар…”), що вийшла в Німеччині 1582 року, подані зразки української живорозмовної мови і народної поезії, записані латинськими літерами. Українців тут пойменовано русами, русинами, українську мову – руською. Цю книгу спалила інквізиція, але кілька примірників зберіглося. Один з них виявив у Львові й описав Г. А. Нудьга [17а; 17, 59–60].
1584 р.
У першій друкованій граматиці словенської мови Адама Богорича (близько 1520–1598), що вийшла 1584 року у Вітеберзі (Witebergae) під назвою “Arcticae horulae succissivae De Latino arniolana Literatura”, на титульній сторінці у підзаголовку названо 8 слов’янських мов, серед них російська (Moscovitica lingua) та рутенська (Rutenicа).
