Alla Megel
10 хв ·
КОРПУС «ПРАВИЙ СЕКТОР». НЕ ЗАЛІЗНІ ПРАВОСЄКИ
- Журналісти телеканалу прийшли брати інтерв’ю в лікарню, і – от уявіть собі, пані Алло – питають мене: «А ви чули про шаленого гранатометника? Ми з ним теж інтерв’ю записали». І от сиджу я, офігівший такий, і думаю: ну, що мені робити? Сказати цим дурникам: «Це я»? І мовчу.
За столом співчутливий сміх. Облич не видно у темряві – негода обезструмила базу, але відчутно у тому невеселому сміхові співчуття: і правда, - що у такому випадку робити? Антон на псевдо «Бєс» (скільки разів просили змінити!), перебуваючи на лікуванні після тяжкої контузії, почав зустрічати в Києві на телебаченні своїх «двійників». Шалений гранатометник, що викликав захоплення вояків-армійців своєю неймовірною відвагою – з п’ятнадцяти пострілів у замкнутому просторі він знищив ворожі танк з БТРом і зніс три снайперських гнізда, - розгубився. Він ще не стикався у своєму житті з таким віроломством. «Безбашенний» у бою, тут хлопець просто промовчав: було соромно за людину, що привласнила чужі заслуги. І відчував відразу до нудоти – комусь щось доводити.
- Ну от, - знаходжу рішення, підсвічуючи його обличчя свічкою, - доведеться тепер писати про тебе нарис.
Він червоніє. Не суцільно, а плямами. І трошки тануть крижинки у сумних і холодних очах. Мені дуже хочеться, щоб вони зовсім розтанули, але сьогодні це не реально.
Ми зібрались за столом, пом’янути друзів – Сашу Підлубного і Антона Кірєєва – яких більше місяця намагались вважати полоненими. У нас в інформаційному Стрілочка повісила фото їх команди з Дмитром Ярошем. Провідник в центрі компанії молодих красенів – один другого кращих. І написала «Ми чекаємо на вас, друже Хруст і друже Сифон». Вона молилась за хлопців щодня, замовляла молебень за їх здоров’я, вперто вірячи у краще. Ми чекали їх, старанно намагаючись переконати себе, що то – не смерть, а лишень тільки полон. Так, - страшно! Так, - трагічно! Але є надія, бо наші вже не одного побратима витягли звідти. Ось і з нами зараз за столом сидить один такий секретний правосєк, що сорок п’ять діб пробув у підвалі ДНР. Головне, щоб наші вдало «закосили» під армійців. Розповідав один із них, як вирвався, дякуючи чорним армійським трусам. Сепари роздягли, побачили солдатські «сімейки» специфічного крою й повірили, що військовик.
Чекали, зберігаючи торт з кулями замість свічок. Хрустік не встиг його з’їсти, пішов на бойовий вихід у двадцять сьомий свій день народження. Провідник намагався заборонити, але Саша таки впросився, - не хотів кидати свою команду. Цей торт і зараз стоїть на холодильнику, всі бояться його зачіпати, бояться, що щось зламається в середині єства. Ми чекали, коли телефонували їх рідні. Чекали й брехали в трубку, що хлопці на важливому завданні в глибоких тилах супротивника (Господи! Це Донецьк і Луганськ – глибокі тили! Дожились!), тому з ними немає зв’язку. А в особистому листуванні писали про імовірний полон, і про те, що у таких обставинах будь-який шум – практично вбивство для хлопців. Простіть нам цю санкціоновану начальством брехню! Ми й самі дуже-дуже хотіли в неї вірити. Чекали тоді, коли розвідгрупа «читала» дані з телефону застріленого під час рейду по тилах російського кадрового офіцера. Паші, - як майже любовно називали впольованого ворога наші диверсанти. На мобільний телефон кровожерний «Паша» фотографував мертві, понівечені тіла наших. Тішився? Чи хотів перед друзями похвастатись? На фото були двоє у дуже схожій одежі. Та ми старанно переконували себе, що то – не вони. Перебиваючи один одного, згадували, що – ні, не так був одягнутий Саша Хрустік, не такі берці мав Антоша. Хлопці знову й знову згадували ту атаку під Спартаком, коли прямим попаданням пацанів буквально змело з броні БТРа. Тоді ще поранений Удав – Паша Долінський – метався, шукаючи їх по полі бою, навіть не помічаючи, що у нього прострелені обидві ноги а в боку дірка від кулі навиліт спливає кров’ю. Лише не знайшовши, озирнувся навкруги і побачив, що лишився один серед куль з автоматом на плечі і кулеметом, якого не випустив, зістрибуючи-падаючи з броні. Тоді заліг і почав відстрілюватись. І сам-один тримав лівий фланг, аж поки не закінчились набої і в кулеметі, і в автоматі. А потім встав на прострілені ноги і побіг. Комбат схопився за голову обома руками й сів на землю, коли побачив Пашку з кривавим місивом замість ніг. Сьогодні Удав з нами. Завдяки волонтерам і зв’язкам нашої медслужби на чолі з Яною, він трохи підлікувався, - бік зажив, турбують тільки ноги, ходить з ціпком. Бо треба лежати, - а як? Як лежати вдома, коли муляють серце двоє не знайдених друзів. Паша, разом з Антоном (Бєсом - тим, що справжній , а не фейковий «шалений гранатометник») їздив на упізнання, - нашим таки вдалось зачистити висоту під Спартаком і витягти з того поля два обгорілих, понівечених трупи. Лікар-паталогоанатом сказав, що при таких пораненнях смерть наступила миттєво. Але те, що хлопці померли не мучившись, нікого не втішило. Надії і очікування наші рухнули, приваливши серця брилами безвиході.
Сум витає над темним столом. За вікнами будиночка ламаються і падають гілки, обледенілі від холодного дощу, який, сиплячись, відразу перетворюється на лід. Ожеледь поламала дерева по дорозі на базу, пообривала високовольтні лінії. Серед ночі наша машинка, підсковзнувшись на свіжій ожеледиці, що, наче скло, буквально за півгодини підступно вкрила дорогу, тричі перевернувшись, злетіла з дороги в кювет. Нас врятував Бог. І трохи – Даня, що в останній момент якимось дивом встиг обминути товстеленне дерево на шляху. Побиті, але живі вибрались на вільне повітря, яке не так легко, виявляється, вдихнути забитими ребрами. Перша думка: «Дякуємо Тобі, Господи!» І далі – про те, «чим прогнівили?»
Зателефонували на базу. Кум – наш завгар – відразу ж вислав по нас Дядю Вітю. «Відійдіть звідти! - Кричав у трубку, - бо зараз ще хтось ускочить». А через п’ятнадцять хвилин після нашої на тому ж місці перевернулась наступна машина. П’ять годин на крижаному вітрі і дощі. Двох жінок з другої машини майже відразу прихопила попутка. А до нас лише на початку підійшло двоє чоловіків, що бачили наш політ. Переконались, що ми живі, запропонували допомогу. Та ми, ще в шоці від пережитого, навіть не знали, що їм відповісти. Дайці приїхали години через чотири. Викликали евакуатор, спитали, чи не потрібна «швидка». Нам від них вже нічого не було потрібно. Невдовзі нагодились наші, - дорога з бази не близька й дуже слизька. У лікарні Мечникова правосєків побільшало, - всі, хто був у Дніпрі в той час, примчали на допомогу. На базі нас забрали в гостьовий будиночок, натопили камін. Так ми опинились за цим поминальним столом, у колі слабкого вогню свічок, разом із розвідниками, які щойно повернулись з моргу.
Завтра буде прощання. Шикування на плацу. Гордість за те, що нас стало більше, ми рівніше вишикувані і краще одягнуті, що з нами в цей час Провідник, який бере на себе відповідальність за цю біду. Розрив серця, коли хлопці – наші шалені, безбашенні в бою правосєки – опустяться на коліна перед двома домовинами й закам’яніють, притиснувшись лобами до холодного дерева. «А отой, - подумаю я, - що привласнив собі подвиг і ім’я нашого гранатометника, готовий взяти на себе і його страшний біль прощання з побратимами?» А ще буде довга розмова з Першим: думки, плани на майбутнє. Треба жити. В ребрах стане трохи вільніше, і дихати легше. Але то – завтра.
А сьогодні ми сидимо за поминальним столом у слабкому колі світла від свічки. За вікнами – тьма. Згадуємо, як по слизькій трасі протягом чотирьох холодних світанкових годин пролітали машини. Пригальмовували, та, роздивившись наш номерний знак «Правий сектор», давали газу. «Сиджу й не розумію, - згадуємо слова нашої Стрілочки там, - за кого наші хлопці гинуть?» І почуваємось у цій темряві страшенно, на весь світ одинокими.
