Написав десь місяць тому. Знаю, що багатьом не сподобається, але так думаю не лише я.
Україна як заручницяПерший крок до звільнення від російської окупації (а Україна окупована не стільки територіально скільки духовно) дуже простий і легкий – цілковита відмова від російської мови, і всього, що з нею пов“язане.
Давайте будемо відвертими – саме ті, хто позиціонував себе протягом понад двох десятків років як “русскоязичние“ в Україні, тримали і продовжують тримати цілу країну заручниками кремлівських мерзотників. Саме кремль розігрував мовну карту в Україні руками симоненків, єфремових, маркових, “русскоязичних“ інтелігентів, московських попів, та палких прихильників “вєлікой русской культури“. За понад два десятиліття незалежності російська мова вже давно мала б зникнути в Україні, як зникла німецька в Чехословаччині за кілька років, а Прага, як відомо, до 1918 року була містом німецькомовним. Але ж ні, за часи незалежності зникла саме українська там, де вона хоч трохи жила – в більшості обласних та районних центрів на схід від Збруча. Так, зникла, і не треба казати, що це не так.
Але про все це мовчали, зате при будь-якій кволій спробі українців хоч трохи відбитися від тотальної русифікації і захистити себе від навали дебілізуючого впливу російської напів-кримінальної попси, міцсеві адепти багатонаціональності (яка в дідька національність русскоязичного хахла – ніяк не збагнути!) та захисту мовних прав “русскоязичних“ зчиняли шалений гвалт, особливо активно апелюючи до кремлівських упирів. А упирі втішено потирали рученятка. Бо знали, що одного дня цей галас буде претекстом до окупації справжньої – із арештами, депортаціями, викраденнями і розстрілами. Все це ще попереду в Криму, бо там ворога вже ідентифікували – за мовою. Не дарма ж українську там заборонили одразу ж як звільнилися від київської влади. І це навіть з умови, що української там ніхто не вживає. І величезна провина за те, що зараз відбувається лежить саме на тих, хто дав себе використати російській політичній резидентурі в Україні, яка на кожних виборах зчиняла мовну істерію. А таких резидентів – парламентська більшість. Отож, догралися таки до потрібного кремлівським карликам результату. І навіть відчайдушний останній бій Майдану нічого не змінив – після нападу сусіди на Крим – всі наввипередки і виправдовуючись заговорили мовою окупантів, а ті, хто говорили нею до цього, не вважають за потрібно від неї відмовитися в знак протесту, як це б зробили при нагоді ті ж чехи.
Скажу по правді, я не вірю в можливість існування двомовної України. Мій аргумент дуже простий – якби Канада межувала на півдні не із США, а з Францією, то провінція Квебек, вже давно б перестала бути частиною Канади. Так і у нас – погляньте на Донецьк, Одесу, чи Харків, та й навіть Київ – все національно мертве. На захист цих міст від чергової московської орди хлопців із-за Збруча не вистачить.
Отож, русскоязичниє украінци – активні захисники вашого язика, ваша мрія позбутися української мови, яка створювала вам такий естетичний дискомфорт, нарешті збувається. Стрічайте російські танки із букетами квітів і дякуйте ваши визволителям, як це роблять зараз у Севастополі. Бо писати листи протесту путіним із заклинаннями, що вашому язику в Україні нічого не загрожує треба було регулярно починаючи з 1991 року.
На закінчення, нагадаю вам слова героїні із п’єси “Мина Мазайло“, написаної Миколою Кулішем і поставленою у харківському театрі “Березіль“ незабутнім Лесем Курбасем: “Лучше бить ізнасілованной, чєм сукраінізірованной“. Оскільки українізація вам, як і їй, завжди була більшим злом, то готуйтеся до меншого.
